"lang"
{ 
	"Language" "ukrainian" 
	"Tokens" 
	{

				"npc_dota_hero_antimage_bio"													"Монахи турстаркурі спостерігали за нерівними долинами біля підніжжя їхнього гірського монастиря, а разом з тим загарбники, хвиля за хвилею, проривалися через нижні королівства. Відлюдні та прагматичні, у віддаленому монастирі вони стояли осторонь від світської ворожнечі, поринувши у медитацію, яка не знала ні богів, ні магії. Потім прийшов Легіон Мертвого бога, хрестоносці зі зловісною метою — замінити всі місцеві культи отруйною вірою в неживого бога. Із земель, які тисячоліттями не знали нічого, окрім крові та війни, вони направили легіони полеглих мерців проти турстаркурі. Протягом двох тижнів монастир стримував натиск загарбників, а ті монахи, які прокинулися від задумливого сну, сприйняли напад як спробу відволікти їх від медитації за допомогою демонських ілюзій. Вони померли, сидячи на своїх шовкових подушках. Уцілів лише один парубок — паломник, який приїхав у пошуках мудрості, але ще не прийнятий до монастиря. Із жахом він спостерігав, як монахи, яким він служив та подавав чай, гинули на своїх місцях, а потім воскресали для служіння Мертвому богу. Не маючи нічого, окрім декількох сувоїв турстаркурі, він втік до безпечнішого місця, давши клятву знищити не тільки магів Мертвого бога, але й усі чари світу."

				"npc_dota_hero_queenofpain_bio"													"Король-проповідник краю Ельзе жадав болю, забороненого болю. Був би це хтось не такий впливовий, цю пристрасть уважали б сороміцькою. Але вся велич Божественного Трону марніла, коли згубному бажанню піддався його владика. Тож король звернувся до чорнокнижників, замкнених у підземеллях, пообіцявши волю тому з них, хто подарує монархові покірного суккуба-мучителя. Прикликана істота на ймення Акаша тішила короля вишуканими катуваннями, за що він звав її Таємною Королевою. Кожнісіньку вільну хвилину владика віддавався її вигадливим тортурам, аж поки не занедбав своїх обов’язків, поринаючи в тенета болісних утіх. Королева Болю могла підвести його до межі смерті, однак руни присяги змушували її зберігати монарху життя. Безвідповідальність короля зрештою призвела до повстання в країні. Владику винесли з його покоїв та скинули з Вежі Заклиначів. У мить його смерті Королева Болю здобула жадану свободу. Вільна від служіння, вона пішла світом, аби нести страждання всякому, хто припаде їй до душі."

				"npc_dota_hero_lina_bio"														"Сестринське суперництво Ліни-спустошувачки та Рилеї, Кришталевої Діви породило багато переказів у тім спокійному краї, де вони прожили своє бурхливе дитинство. Перевагу завжди здобувала Ліна — Рилея була наївним дівчам, тоді як розум та хитрість Ліни не поступалися її запальному норову. А бідолашні батьки оцих сварливих дівчат лишень міняли будинки, бо ж то хата у вогні згорить, то зледеніє. Так і вирішили вони розлучити дітей, бо інакше не бачити їм було спокійного життя. Ліну, як старшу, відправили до терплячої тітки в пустелю Мізрул. Тутешній клімат чудово пасував палкій войовниці. Власне, її прибуття розворушило зануджених тубільців: чимало залицяльників разом із відмовою Ліни отримували попечені пальці та обсмалені брови. Ліна — гордовита й рішуча, і ніщо не притлумить її полум’я."

				"npc_dota_hero_mirana_bio"														"Принцеса Мірана — спадкоємиця королівської династії та наступна в черзі на Сонячний Трон, добровільно відмовилася від претензій на мирську землю та титули задля служіння протягом усього свого життя Селемене, богині Місяця. З того часу, відома як Принцеса Місяця, Мірана охороняє священне Сріблолісся від тих, хто наважиться зірвати священний сяйнистий лотос зі сріблястих озер у заказниках Богині. Верхи на своєму могутньому та вірному звірові, вона холоднокровно, благородно та безстрашно служить у злагоді з фазами місяця та рухом великих сузір’їв. Її стріли з гострими наконечниками із місячної руди наділені божественною силою та пронизують ворогів Мірани місячним сяйвом."

				"npc_dota_hero_life_stealer_bio"												"У підземеллях Деварка мстивий чаклун сидів у кайданах і замислював утечу. В’язницю свою він ділив з белькотливим створінням на ймення Найкс — злодієм, що його Мерзотна рада зробила невмирущим, аби довічне ув’язнення за крадіжки й ошуканство було якнайсуворішою карою. За довгі роки зіржавіли ланцюги бранця і глузд його прогнив; Найкс геть забув своє колишнє життя і навіть не мріяв про втечу.
<br><br>Чаклун побачив у ньому ідеальне знаряддя для свого задуму, наклав чари Паразитування і вселився у тіло Найкса з метою розбурхати його лють; а поки почвара шаленіла би, чаклун сподівався повернутися до свого тіла та втекти непоміченим. Натомість чаклун опинився у лабетах чужого божевілля, настільки сильного, що сам був змушений йому скоритися. Пробуджений раптовим ковтком свіжого життя, Найкс прокинувся з кошмару безумства і скорився безтілесному голосу в своїй голові, який бажав лише одного — втекти.
<br><br>У ту мить народився Життєкрад. Істота проникла у помисли вартових і солдат, змусивши їх відчинити в’язницю та повбивати одне одного. І перед бранцем лежав шлях на волю, устелений тілами для бенкетування. Життєкрад досі носить розірвані кайдани, як знак того, що ніхто не зможе його поневолити, але і сам він усередині залишається бранцем. Бо ж у єдиному тілі мешкає дві душі — безіменна лиховісна почвара та пан, чиєму голосу він нібито кориться."

				"npc_dota_hero_furion_bio"														"Коли богиня лісів Веродиція закінчила заповнювати світ зеленню, посадивши наповнені духом насіння, піднявши води зі скелястих надр і взявши зі сонця обітницю зберігати все зростаюче, вона зрозуміла, що її час добіг кінця і, як падає додолу пожовкле листя, вона повинна впасти на землю, так і не побачивши плодів своєї праці. Їй було боляче покидати світ, адже паростки ще не пробилися крізь землю і все ще були ніжні та вразливі до всякої шкоди. У мішечку, де вона тримала насіння, богиня знайшла останнє зерня, забуте нею раніше. Прошепотівши в нього єдине слово, вона проковтнула зерня і впала на землю. За зиму її неосяжне тіло розклалося й присмачило землю. І в ранок весняного рівнодення, коли весь ліс ще навіть не почав прокидатися, те саме призабуте насіння зійшло,породивши Провісника Природи, уквітчаного, могутнього та мудрого. І мав провісник силу Веродиції передбачати, де він потрібен найбільше — захищати зелені нетрі або ж тих, хто називає його союзником."	

				"npc_dota_hero_windrunner_bio"													"Західні ліси гарно охороняють свої секрети. Один з них — Ліралей, майстриня стрільби з лука та улюблена хрещениця вітру, відома зараз під ім’ям Вітрогонки. Сім’я Ліралей загинула в ніч її народження, під час грози. Їхній будинок змела буря, а залишки відійшли на поталу вітрам. Лише новонароджене дитя вижило посеред купи уламків, що нагадували лише про смерть і руйнування. Трохи згодом, після бурі, сам вітер звернув увагу на немовля-щасливця, що плакало у траві. Йому стало шкода дитину, і тому він підніс її в повітря та вклав на поріг будинку в сусідньому селі. У наступні роки вітер час від часу повертався до життя цієї дитини, спостерігаючи за нею звіддаля, а вона вдосконалювала свої навички. Зараз, після багатьох років тренувань, Вітрогонка стріляє точнісінько в ціль. Вона рухається з такою приголомшливою швидкістю, неначе вітер підганяє її в спину. Шквалом стріл вона розбиває своїх ворогів ущент, стаючи майже самою силою природи."

				"npc_dota_hero_lion_bio"														"Колись Великий магістр демонології, Лайон зажив небувалої слави серед побратимів — борців на боці світла й праведності. Але безперервні лестощі розбестили його. Коли на втілення амбіцій забракло власних сил, засліплений спокусою чаклун продав свою душу демону і став на бік зла. Після низки нелюдських злочинів його душа вкрай зіпсувалась. Тоді демон зрадив мага і приєднався до ворогів. Лють демонолога не мала меж. Він вирушив у саме пекло, де розірвав зрадника на шматки та привласнив його демонічну руку. Однак така «хірургія» далася взнаки: сам чаклун змінився, його тіло стало чимось невпізнаваним. Він піднявся з пекла втіленням люті, вбивав навіть тих, хто колись називав його учителем, спустошував землі, де був раніше шанованим. Лайон, останній демонолог, досі ходить по світу, а як знайде когось, ласого до його науки, із того він вичавить усю магічну силу й розвіє за легким вітерцем."

				"npc_dota_hero_vengefulspirit_bio"												"Чого від небогнівця в житті не дочекатися — то це прихильності. Це раса злопам’ятних істот, які не вибачають жодної образи й мстяться за найменшу кривду. Одначе жоден із них не зрівняється за силою ненависті з тією, котру прозвали Мстивою Душею. Колись Шендельзара була кронпринцесою небогнівців у домі Похмурої Зграї й за правом народження мала успадкувати монарше гніздо. Та не так сталося, як гадалося — її зрадила власна сестра, котра найняла вбивць, щоби позбутися єдиної перешкоди перед короною. Потрапивши в тенета, Шендельзарі довелося пожертвувати крилами, аби вирватися на волю. Понівечена і безкрила, вона знала, що таку правительку небогнівці ніколи не приймуть, а до монаршого Тернового Гнізда, де тепер сиділа недоторканна сестра, можна дістатися лише повітрям. Не бажаючи доживати віку прикутою до землі калікою та понад усе жадаючи помсти, занепала принцеса уклала угоду з богинею Скрі’Ок — зреклася понівеченого тіла й перетворилася на нетлінного духа, який шукає помсти й може завдавати величезної шкоди в матеріальному світі. Вона готова провести вічність без крил, але будь-якою ціною звершить свою відплату."

				"npc_dota_hero_witch_doctor_bio"												"Жилавий, згорблений силует з нерівними кінцівками і незграбною ходою шкутильгає вперед, невтомно нишпорячи по полю бою у пошуках слабкого місця, де його здібності принесуть найбільше користі, і найбільше шкоди. Невідомо, що з ним сталося, але ніхто не сумнівається у могутності, що криється у його покрученому тілі. Гучними ударами довгого посоху по землі супроводжує знахар Жарвакко свій наступ, розгортаючи страхітливий арсенал амулетів, проклять і заклинань. Всю сукупність магічних знань, накопичених і вдосконалених за кілька життів на високогір’ях острова Арктура, він використовує проти своїх ворогів. Жарвакко може бути вашим найкращим другом або найлютішим ворогом, що зцілює союзників і знищує тих, хто виступає проти нього."

				"npc_dota_hero_leshrac_bio"														"Лешрак Змучена Душа — сутність, вирвана із серця природи, істота, що існує в двох планах буття водночас. Його всепроникний розум не може ігнорувати смертельний жах, що коїться в серці творення. Колишній великий філософ, що шукав сенс буття, він проник у глибини природи за допомогою хроноптичних кристалів і був навіки змінений жахливими таємницями, що відкрилися йому. Темні глибини розуму Лешрака освітлюють лише проблиски його зухвальства. Як і інші стихійні персонажі, він — єдине ціле з природою, але в його випадку ця природа зловісна й підступна. Він єдиний бачить сувору правду реальності та не вірить, що Всесвіт приберіг спеціальну нагороду для тих, хто творить добро."		

				"npc_dota_hero_juggernaut_bio"													"Ніхто й ніколи не бачив обличчя, схованого за маскою Джаґернаута Юрнеро. Ходять чутки, що він взагалі його не має. За непослух панові Юрнеро вигнали з древнього Острова Масок. І кара ця стала його спасінням. Невдовзі чари помсти затягнули острів у морську глибінь. А Юрнеро залишився єдиним продовжувачем вікових традицій Джаґернаутів, їхніх ритуалів і мистецтва фехтування. Рішучість та відвага — плоди нескінченних тренувань Юрнеро, а його незвична техніка бою доводить, що майстер не втомлюється випробовувати себе. Та його мотиви такі ж загадкові, як і вираз обличчя. І як для того, хто вже двічі втратив усе, Юрнеро б’ється так, наче не сумнівається у своїй перемозі. "

				"npc_dota_hero_pudge_bio"														"На Полях Одвічної Різанини, що далеко на південь від Квоїджу, щоночі невтомно працює огрядна постать — патрає, білує, скиртує кінцівки та нутрощі полеглих, аби до світання поле знову було готовим до нової крові. У цім проклятім краї ніщо саме не зогниє й не розкладеться; жоден мрець не стане прахом земним, як глибоко його не закопуй. Оточений птахами-падложерами, котрим до дзьоба влізає лишень пошматована плоть, м’ясник Пудж вправляється з лезами, які гострішають з кожним порубаним трупом. Хвись, хвись, гуп. Плоть відпадає від кісток, сухожилки та зв’язки рвуться, як мокрий папір. І з роками, окрім любові до м’ясницької справи, в Пуджа з’явився смак і до падла. Спершу кусень м’яса тут, трішки крові там… Невдовзі Пудж шматував зубами найтвердіших мерців, як пес розриває лахміття. І навіть ті, хто смерті не бояться, тремтять перед М’ясником."

				"npc_dota_hero_bane_bio"														"Коли богам сняться кошмари, то приносить їх Бейн, Вадливий Елементаль. Також знаний як Атропос, Бейн був породжений нічними жахіттями богині Нікташі. Царство сну не могло стримати жаху такої сили, тож Бейн вирвався із помислів богині, вкрав частку її безсмертя, а тіло імлисте сотворив собі з чорної крові Нікташі. Бейн уособлює вселенський жах. Смертним, хто здатен чути його голос, нашіптує він найсокровенніші таємниці. І пробуджує він страхи, заховані у серці всякого героя. Чорна, мов смола, кров Бейна ув’язнить у кошмарах навіть тих, хто вважає за краще не спати. У присутності Бейна героям не слід забувати, що темряви варто боятися."

				"npc_dota_hero_earthshaker_bio"													"Колись давно Землетрус був єдиним із землею, як-то ґолеми чи гаргульї, та зараз він вільно крокує по світу. На відміну від інших створив себе сам, лиш виплеском волі, нікому не служить і діє на власний розсуд. У неспокійних снах, глибоко в кам’яних пустотах, він проводив весь свій час, дрімаючи, існуючи поза справжнім життям.
<br><br>Та якось, в один із сезонів тремтіння землі, піки Нішай трусило як ніколи. Численні лавини змінювали річища й течії річок, долини ставали бездонними прірвами… Коли земля остаточно перестала труситись, Землетрус вийшов із пилу, скинувши з себе вагу масивних брил, немов легку ковдру.
<br><br>Він постав у образі смертного звіра і назвався Рейґор Кам’яне Копито. Він дихає повітрям, у нім тече кров, тож його може і смерть спіткати. Та дух його земний має велику силу, і він завжди носить її у кремезному тотемі. А в день, коли паде він прахом, земля прийме назад свого блудного сина."

				"npc_dota_hero_sand_king_bio"													"Піски Іскристої пустелі живі й мають розум — величезна пустеля говорить сама з собою, розмірковуючи про речі, осяжні лише для цих безкраїх пісків. Але коли пустелі потрібно знайти спосіб вийти за свої кордони, вона звільняє частинку себе й наповнює нею чарівний панцир, створений джином Калдину. Ця істота називає себе Криксалісом, що означає «серце піску», але інші знають його як Царя Пісків. Криксаліс приймає форму величезного скорпіона, натхненний маленькими, але всюдисущими мешканцями Іскристої пустелі; і це справжній вираз його нещадного характеру. Вартовий, воїн, вісник — усе це обов’язки Царя Пісків, нероздільного з пустелею, яка дала йому життя."

				"npc_dota_hero_nevermore_bio"													"Кажуть, що Душокрад Невермор, має душу поета, та насправді він має їх тисячі. Протягом багатьох епох він колекціонував душі поетів, священиків, імператорів, жебраків, рабів, філософів, злочинців і (звісно ж) героїв; жодна душа не вислизає від нього. І невідомо, що він робить з ними. Ніхто не заглянув в Безодню, де Невермор сновигає, як вугор, поміж астральних каменів. Чи пожирав він їх одну за одною? Чи розмістив він їх по залах моторошного храму, чи маринував душі в чаклунському розсолі? А чи ж він просто маріонетка, якою по той бік розламу між вимірами керує демонічний лялькар? Настільки палке його зло, настільки густа його аура темряви, що жоден раціональний розум не може проникнути в нього. Утім, якщо ви хочете знати, куди зникають викрадені душі, є один спосіб: додати свою душу до його колекції. Або ж чекайте, поки Душокрад сам по вас не прийде."

				"npc_dota_hero_sven_bio"														"Свен — байстрюк одного з лицарів Ордену стражів, народжений від блідої мерантки, котрий провів дитинство серед руїн Тінистого узмор’я. Свенового батька стратили за порушення Кодексу стражів, а матір вигнало її ж плем’я за сумнівні зв’язки. Через це Свен вирішив, що чесним слід бути лише перед собою, а не перед зовнішніми правилами. Коли після тривалої хвороби не стало матері, Свен вступив до Ордену стражів, приховавши своє походження. Тринадцять років він навчався в школі батька, дотримуючись суворих правил, за якими юнак узагалі не мав народжуватися і вважався мерзенним виплодком. Коли ж настав день присяги, то Свен викрав орденський Меч Вигнання, розтрощив Священний Шолом і жбурнув Кодекс у Священний пломінь Ордену. Потім він покинув Тверджу Стражів, став самітником і зрікся будь-яких правил, окрім власних. Свен залишився лицарем… Лицарем-Вигнанцем, який несе відповідальність тільки перед самим собою."

				"npc_dota_hero_phantom_assassin_bio"											"Шляхом пророцтв і ворожінь малих дівчаток відбирають для виховання Сестрами Вуалі — орденом, який вважає вбивство священною частиною природного порядку. Сестри Вуалі обирають цілі шляхом медитацій та пророчих віщувань. Вони ні з ким не домовляються, і не схоже, щоби вони переслідували політичні чи корисливі мотиви. Їхні вбивства здаються геть випадковими: можновладець має шанси померти не менші, ніж селянин чи землекоп. Якщо ті вбивства й мають зв’язок, то він відомий лише їм. Убивці переконані, що приносять цілей у жертву, а смерть від їхньої руки — велика честь. Виховані рівними, вони позбавлені імен та власного «Я»: на місце кожної стане інша, і невідоме їхнє число, мало їх чи багато. Як невідомо й те, що ховається за Примарною Вуаллю. Лише в однієї Сестри час від часу, коли нема нікого поруч, вуаль здригається від забороненого шепоту її власного імені: Мортред."

				"npc_dota_hero_skeleton_king_bio"												"Протягом довгих років король Остаріон створював імперію з останків своїх ворогів. Вічна деспотична влада стала його нав’язливою ідеєю, повністю охопила розум. Він вважав, що вежі, побудовані поруч з його палацом, зможуть зберегти його життя назавжди. Пізніше він усвідомив, що це була глибока помилка… Адже навіть кістки колись перетворяться на порох. Глибоко розчарований недовговічністю плоті, він почав шукати більш надійний спосіб, щоб продовжити своє правління і, зрештою, знайшов його. Це була примарна енергія, форма чистого духу, яку деякі чудовиська виділяють у момент смерті. Вселивши в себе їхнє примарне єство, він сподівався знайти настільки ж потужне і безсмертне тіло, яким було його его. Під час тисячолітнього сонцестояння, відомого як Дух-вечір, він підготував обряд перетворення і наказав своїм підданим зібрати достатню кількість душ, яка допоможе наблизити його до безсмертя. Ніхто не знає, скільки відчайдушних героїв полягло в ту ніч. Єдиним вцілілим у тій бійні виявився сам король, хто наступного ранку зі сходом сонця постав як Король-дух. Відтепер він не сидить на своєму кістяному троні, а йде на полі бою з мечем у руці і вимагає вірності, не тільки до самої смерті, а й за її межами."

				"npc_dota_hero_drow_ranger_bio"													"Дроу-рейнджер звуть Траксекс — це ім’я чудово підходить для представника невисокої, тролеподібної й не надто привабливої раси дроу. Люди бояться, зневажають та обходять їх стороною. Утім, Траксекс народилася в родині людей. Її батьки мандрували із караваном і були вбиті розбійниками, але гучне вбивство невинних викликало гнів тихого народу темних ельфів.
<br><br>Коли розбійників знищили, дроу помітили маленьку дівчинку, що ховалася за уламками фургонів, і вирішили не кидати її напризволяще. Навіть у юному віці Траксекс проявляла ті риси, які так цінувалися дроу: скритність, мовчазність, хитрість. Не тілом, а духом, вона могла б бути підкинутою людям дитиною дроу, яка нарешті повернулася додому. Та час минав, дівчина росла, ставала вищою за інших і почувалася бридкою. Адже і риси її обличчя були плавними й симетричними, без бородавок та вусів.
<br><br>Покинувши плем’я, що її прихистило, вона пішла у ліс, щоби жити на самоті. Мандрівники, які губилися, але знаходили вихід з лісу, іноді розповідають про неймовірно красиву дівчину, що спостерігала за ними з гущавини й одразу зникала, щойно вони намагалися йти в її бік. Спритна та скритна, вона рухалася мовчки, немов туман. Лиш тихий шепіт удалині скаже, що її льодяна стріла знайшла шлях до серця ворога."

				"npc_dota_hero_morphling_bio"													"Багато століть комета борознила темну пустку космосу. Непохитні сили гравітації тримали її, ніби на повідку, подалі від сонця, що дозволило не розтанути масивній брилі льоду, яка здійснювала свою таємничу темну мандрівку. Та напередодні війни за Влой вона впала із зоряного неба і залишила палаючий слід вночі, який був сприйнятий обома арміями за знак долі. Заморожена куля почала танути під киплячим жаром атмосфери в той час, коли дві сторони зійшлися в сутичці на берегах вузької річки. І тоді, вирвавшись зі свого крижаного полону, був народжений Морфлінг, стихійна сила якого була необмежена і неприборкана, як океан. Він вступив у бій, інстинктивно прийнявши форму першого ж генерала, що наважився ступити до води, зануривши того в пучину. Поки дурні воїни кидалися у воду, Морфлінг переміщувався полем бою та змінював одну форму на іншу. Він миттєво приймав подобу цих дивних істот — то він виглядав як лучник, то як мечник, то як кавалерист. До загибелі останнього солдату Морфлінг встиг зіграти усі ролі. Та кінець битви став його початком."

				"npc_dota_hero_bloodseeker_bio"													"Стриґвир Кривавий Жрець — ритуально посвячений мисливець, гончий пес Білованих Близнюків, посланий з оповитих туманом вершин Ксакатокатля на пошуки крові. Білованим необхідне ледь не море крові, щоби лишатися ситими і спокійними, і якби жерці не могли задовольнити їхні потреби, то вони швидко винищили би всю гірську імперію. Тож Стриґвир вирушив на пошуки крові. Життєва енергія будь-якої крові, що він проливав, через священні знаки на його зброї й обладунках потрапляла безпосередньо до Близнюків. Через багато років він перетворився на кривавого гончака, який бився, наче дикий шакал. Кажуть, що в розпалі кривавої битви під його маскою можна розгледіти риси обличчя Білованих, котрі безпосередньо керують своїм гончим псом."

				"npc_dota_hero_axe_bio"															"Коли Могул Хан вступив до лав армії Червоної Мряки простим піхотинцем, то заповзявся сягнути звання генерала. Свої поривання він доводив у битві за битвою, лишаючи від ворогів криваве місиво. Цілеспрямованість Могула не знала меж: за потреби він без вагань зносив голови своїм командирам, що безперечно сприяло його кар’єрному сходженню. Під час семирічної кампанії у Краю Тисячі Озер він показав себе безжальним воякою, і що більше гинуло бійців його армії, то яскравіше сяяла його зірка. У день останньої переможної битви Могул Хан проголосив себе генералом Червоної Мряки і взяв найвище звання — Топір. Однак у його армії вже не було жодного воїна. Звісно, багато загинули на війні, але не менше — від леза самого Топора. Годі й казати, що мало хто зважиться піти під командування такого генерала. Проте Топора це зовсім не тривожить, бо він знає, що армія з однієї людини — найкраща."

				"npc_dota_hero_phantom_lancer_bio"												"Віддалене село Поул не знало про війни, що йшли в центрі королівства. Спокійне рибальство та вечеря у сімейному колі — це було для них повноцінним життям. Та війна все одно прийшла до них. Приєднавшись до боєздатних призовників, які проходили повз, скромний списоносець Азраф присягнув принести мир своєму королівству та його жителям. Його одноплемінники принесли велику жертву, коли знаходилися в авангарді останнього бою з чаклуном-жахотворцем Ворном. До миті, коли битва наблизилася до фортеці, Азраф лишився один, і він єдиний зумів потрапити всередину.
<br><br>Розлючений бійнею, в якій загинули його брати, Азраф цілеспрямовано йшов вперед і подолав вартових та смертельно небезпечні пастки чаклуна. Незабаром простий рибалка прибув до вежі святилища Ворна. До самого світанку, коли внизу панував хаос, вони билися, спис проти посоха, доки, зрештою, Азраф не простромив свого ворога із переможним криком. Але чаклун не просто помер — він розсипався незліченними шматочками світла, які пронизали убивцю. Коли пил улігся, а туман війни розсіявся, Азраф побачив, що знаходиться серед своїх одноплемінників. Кожен, здавалося, був одягнений, так само як і він, і мав ту ж зброю. Азраф також відчув, що й думки їхні схожі на його власні. Знаючи про наближення союзників, Азраф побажав, щоби фантоми сховалися, і вони один за одним зникли. Коли солдати прийшли у святилище, то знайшли воїна, який переміг чаклуна. Однак, коли наблизилися до нього, то списоносець зник. Він виявився лише ще одним фантомом."

				"npc_dota_hero_razor_bio"														"Серед жителів Пургаторію нікого не бояться так сильно, як Разора, привида блискавок. Своїм електричним батогом, що став символом жорстокості та нещадності, Разор стереже спокій у Вузькому лабіринті, тій самій павутині з ходів, стін і стежин, де душі мертвих вирішують свою долю залежно від їхнього розуму, здібностей та наполегливості. Разор літає над лабіринтом, шукає розгублених і з насолодою шмагає їх батогом, щоб покарати й змусити їх швидше вирішувати власну долю, квапить їх до світла чи у вічну темряву. Разор — втілення переваги і трудолюбивої сили. Утім, він дійсно отримує задоволення, коли доводить до божевілля своїми тортурами нещасні душі."

				"npc_dota_hero_storm_spirit_bio"												"Штормовий Дух — сила природи у буквальному сенсі слів. Це дика сила вітру і води, закоркована у форму людини. Яка ж шалена, весела та невтримна ця форма! Він такий життєрадісний, що здатен зарядити будь-яке місце тріскучою енергією. Але так було не завжди, і причиною його створення стала трагедія. Покоління тому на долинах за Кряжем Стогонів добрі люди потерпали від голоду й посухи. Простий елементаліст на ім’я Громоглек використав заборонені чари, аби прикликати духа бурі, благаючи про дощ. Розгніваний нахабством смертного, штормовий целестіал на ім’я Райджин спустошив землю, знищив усе наголо вітрами та повенями. Громоглек був не рівня целестіалу доки не закляв себе на смерть, поєднуючи їхні долі в одну — він ув’язнив целестіала у власному тілі. Безмежний добрий гумор Громоглека поєднаний зі скаженою енергією Райджина створили веселого Райджина Громоглека — целестіала, що крокує світом у фізичній формі."

				"npc_dota_hero_crystal_maiden_bio"												"Народившись у помірному регіоні, зростаючи зі старшою вогняною сестрою Ліною, Рилея — Кришталева Діва — незабаром виявила, що її вроджена елементна близькість до льоду створила проблему для всіх людей довкола. Джерела і гірські річки замерзали в ту ж мить, коли вона зупинялася на відпочинок неподалік; дозріваючі злаки вкривалися кригою, а фруктові сади перетворювалися на льодові лабіринти, дерева падали на землю зіпсованими. Коли розгнівані батьки відправили Ліну за екватор, Рилею заслали в холодне північне царство Льодоверті, де її прийняв Льодовий Чарівник, який різьбив собі оселю на вершині льодовика Холодного Серця. Після тривалого навчання чарівник заявив про її готовність до самітної практики і залишив їй своє місце, а сам спустився в льодовик і заснув на тисячі років. Її майстерність володіння Льодовою магією з часом лише зростала, і тепер її уміння не мають собі рівних."

				"npc_dota_hero_kunkka_bio"														"Коли демони Катаракти почали цілеспрямовану кампанію по захопленню людських земель, на захист населених островів став адмірал могутнього кладдського флоту Кунка. Спочатку атаки були рідкісні та нерішучі, однак йшли роки й демони поступово посилювали свій наступ. І от одного дня загарбники зібрали увесь всій демонський флот у кулак і зосередили сили в атаці на Тремкий острів. З відчаю кладдські чаклуни-самогубці скористалися своїм вирішальним вмінням — пожертвували собою, щоби прикликати армію прадавніх духів.
<br><br>Кунка, спостерігаючи, як демони топлять його кораблі один за одним, зрадів, що духи прийшли на допомогу. Та в ключовий момент бою сталося щось несподіване: сутичка, де змішалися люди, демони та прадавні духи, пробудила від сну жахіття з глибин. Поміж декількох кораблів, що лишилися, у височінь здійнялися височенні хвилі — явився бог-спрут Мельрон. Його мацаки почали без розбору обвивати людські й демонські судна, стягуючи їх докупи й затягуючи під воду, додаючи шквалу і буревію у наявний хаос.
<br><br>Ніхто до пуття не знає, що сталося посеред того шторму. Лишившись усіх своїх мешканців, світ Катаракти зник у безмежному ніщо, а під командуванням адмірала Кунки залишився єдиний примарний вітрильник, проклятий навіки повторювати свій останній маневр перед знищенням. Чи вижив герой у тій битві, ніхто не знає. Навіть Хвилеріз, який прикликав Мельрона."

				"npc_dota_hero_warlock_bio"														"Як голова відділу заборонених архівів Ультимирської академії, Демнок Леннік присвятив себе пошуку загублених, рідкісних, або просто заборонених томів. Якщо Демнок взнавав хоча б чутку про якийсь уривок первісних знань, ніщо не могло його зупинити: ні прокляті храми, ні заплутані печерні ходи, ані небезпека померти. І так часто йому доводилося стикатися з агресивними сутностями, що захищали ті древні знання, що вивчення магії, томи якої він шукав, стало його життєвою необхідністю. З нескінченним ентузіазмом узявся Леннік за навчання, з яким вирушав у безкінечні походи за записами. Зрештою, він став сильнішим за всіх чорнокнижників Ультимирської академії за час, якого іншим вистачало лише на засвоєння початкових курсів. Майже механічно він вирізав собі посох із дредвудського дерева і заточив у нього духа демона із Зовнішнього Пекла. І, в очікуванні знаходження останньої загубленої книги з древніми знаннями, почав писати власний твір, «Чорний Гримуар». Безперечно, це буде кращий посібник на цю тематику."

				"npc_dota_hero_zuus_bio"														"Господар Небес, отець богів Зевс вважає усіх інших героїв галасливими упертими діточками. Після того, як його божественна дружина застукала Зевса незліченну кількість разів  посеред побачень з незліченною кількістю смертних жінок, вона нарешті поставила йому ультиматум: «Якщо так сильно любиш смертних, іди і стань одним із них. Якщо доведеш свою вірність, повернешся до мене безсмертним чоловіком. Інакше помреш, як нікчемний смертний». Зевсу її логіка (та магія) здалася незаперечною, тож пристав на умови дружини. З тих пір Зевс вів себе найкращим чином, хоча й жалкував за втраченим безсмертям. Вороги ж його жалю не знали. І щоби довести, що він вартий ділити вічність на небесах з дружиною, Зевс має щоразу перемагати на полі бою."

				"npc_dota_hero_tiny_bio"														"Малюк явився в цей світ як кам’яна брила, і його походження досі невідомо. Зараз він кам’яний гігант, але чим був раніше? Скалкою з п’яти ґолема? Уламком зі скульптури ґаргульї, який відсік скульптор у майстерні? Частиною Пророчого лику Гартоса? У пошуках правди він подорожує світом, намагаючись дізнатися своє походження, знайти рідню та свій народ. У своїх мандрівках він стає все тяжчим і більшим, адже сили, які трощать дрібніше каміння, лиш робить Малюка ще могутнішим."

				"npc_dota_hero_puck_bio"														"На перший погляд Пак має бешкетний дитячий характер, але цей вигляд ховає абсолютно чужорідну особистість. Пак — дитинча чарівного дракона, який живе цілу вічність. І, незважаючи на свій дитячий вигляд, він вже прожив мільйони років. Тож хоч Пак і виглядає підлітком, таким же він і лишиться навіть коли міста нашого часу перетворяться на попіл. Мотивація Пака неосяжна, тож те, що виглядає як гра, може насправді мати більш темну ціль. Нестримне прагнення цієї істоти до хуліганства є головним показником його справжньої природи."

				"npc_dota_hero_dazzle_bio"														"Кожен юний послушник ордену Дезун повинен пройти серію ритуалів, перш ніж стати жерцем тіней. Останній ритуал є небезпечною мандрівкою у світ Нотл — непередбачувану реальність, звідки повертається далеко не кожен, хто зумів увійти. Одні з тих, хто повернувся, втрачали розум. Інші отримували дивні здібності. Так чи інак, а кожен, хто туди потрапляв, безповоротно змінювався.<br><br>Керований думками про просвітництво, Дазл був найюнішим претендентом на проходження ритуалу за всю історію свого племені. Спершу орден відкинув його кандидатуру, стверджуючи, що він замолодий. Однак Дазла було не спинити. Старійшини все ж побачили щось особливе в упертому послушнику і, зрештою, згодилися на ритуал. Дазл випив священне зілля та сів біля вогню, доки решта членів його племені виконували ритуальний танок.<br><br>У цьому вічному вимірі світу Нотл властивості світла і тіні були переплутані. Тому цілюще світло, що приємно мерехтіло у темряві, насправді було втіленням зла, а найжахливіші діянні чинилися у чарівному сяйві. Інтуїція старійшин була пророчою: Дазл виявився Тінистим Жерцем, подібних якому його народ ще не бачив. Із силою, здатною як зцілювати, так і вбивати. І тепер він використовує свої здібності, аби допомагати друзям і знищувати ворогів."

				"npc_dota_hero_rattletrap_bio"													"Торохтій віддалено належить до того ж роду мастаків, що й Снайпер і Механік, і, як і більшість своїх родичів, компенсує низький зріст механічними пристроями та гострим розумом. Син сина годинникаря, Торохтій багато років навчався цьому ремеслу, доки з гір не зійшла війна і не примусила майстрів покинути мирні діяння й пристати до воєнного ремесла. «Тепер твоя справа — війна», — сказав йому батько перед смертю, коли поселення їхніх прадідів ущент спалили ворожі орди.<br><br>Кажуть, поганому реміснику інструменти заважають, але Торохтій був не з тих, хто придумує відмовки. Поховавши батька серед руїн селища, він вирішив перетворити себе на найдосконаліше знаряддя війни, яких ще не бачив світ. Він присягнувся, що його більше ніколи не захоплять зненацька, і змайстрував механізовані лати — Годинникаря. У порівнянні з ним броня іноземних лицарів була схожа на бляшанки. Відтоді Торохтій наче зрісся зі своєю механічною оболонкою, ставши смертоносним воїном і до автоматизму довівши мистецтво несподіваної атаки із засідки. Він швидко завершує життя непідготовлених супротивників за допомогою своїх механізмів, які стали справжнім проривом у розробці військового спорядження. Чуєте цокання годинника? Це годинник Годинникаря підказує, що ваш час скінчився!"

				"npc_dota_hero_lich_bio"														"За життя могутній маг Етрейн (ще не Ліч) використовував руйнівну силу льоду, щоби поневолювати цілі королівства. Та не всі бажали коритися його владі. Кілька відчайдушних чаклунів, з-поміж його новоявлених підданих, знайшли в собі сили для протистояння загарбнику. Вони напали на Етрейна із засідки, зв’язали чарівними мотузками, що мали тримати його вічно, і кинули у бездонне озеро.<br><br>Він тонув близько року, поки не зачепився за скелястий виступ. Там він і залишався, мертвий, проте захищений від розкладання. Поки чаклун Ангіл не вирішив перевірити легенду про нібито бездонне Чорне Озеро. Гак, що його спускав у озеро дослідник, зачепився за тіло мага, і Ангіл, нічого не підозрюючи, витягнув неочікувану знахідку. Вирішивши, що зможе розпитати Ліча про властивості озера, він розв’язав тіло мага і провів простий обряд воскресіння. Оскільки від поневолення Етрейна пройшло багато часу, ніхто не міг попередити Ангіла про небезпеку. Проте він майже одразу усвідомив свою помилку, коли Ліч, звільнившись від пут, знищив його."

				"npc_dota_hero_tidehunter_bio"													"Хвилеріз, також відомий як Левіафан, — могутній захисник Затонулих островів. Однак зрозуміти його наміри не здатна жодна жива душа. Наприклад, усі ми знаємо про те, яким важливим є контроль над основними морськими маршрутами, і про те, як різко може змінитися економічна ситуація імперії, що контролює той чи інший пролив. Та що нам відомо про підводні маршрути? Чи чули ви коли-небудь про угоду між меранцями й людьми? Підводні маршрути є не менш важливі, аніж надводні. За панування над ними ведуться такі ж криваві війни, а їхні власники такі ж пихаті, як і монархи наземних імперій. Хвилеріз втомився від цієї боротьби, покинув рідні води та вирушив на мілководдя, керований глибинним богом Мельроном. Схоже, що блукає він без мети, якщо не рахувати пошуки капітана Кунка, з яким у Левіафана залишилися свої рахунки."

				"npc_dota_hero_shadow_shaman_bio"												"Раста народився в Кривавому пригір’ї та був звичайним сиротою, що потерпав від голоду й злиднів, доки його не підібрав мандрівний шахрай. За два мідяки той старий пройдисвіт передбачав долю, за три — кастрував худобу, а за п’ять — робив дітям обрізання. За нічліг та пристойну вечерю він вбирався в шаманські одіяння, зачитував стародавні письмена й на замовлення насилав причину на ворогів. А його новий супутник, юний напівтроль, напів-щось іще, своїм дивакуватим виглядом додав екзотики до «чарів» шахрая.<br><br>Завжди на крок попереду ошуканих клієнтів, містечко за містечком, селище за селищем, двійко подорожніх дійшли до загублених земель, де шахрай переконався — всю магію, що він лиш удавав, юнак і справді міг творити. Його підопічний мав цінний дар, за який платять добру копійчину! Відтепер Раста поставав перед юрбою як Шаман Тіней, і репутація його росла, тож наші мандрівники успішно працювали далі. Та, зрештою, нечисте минуле наздогнало їх: ошукані раніше люди вчинили на них засідку та вбили шахрая. У гніві Раста вперше по-злому скористався силами тіней — і від нападників не лишилося навіть кісток. Шаман поховав доброго до нього господаря і зараз знищить кожного, хто має намір скривдити його."

				"npc_dota_hero_riki_bio"														"Рікі народився середульшим сином у великій династії Талін. У той час, як його старший брат був схиблений на заволодінні троном, а молодшого оточили турботою, Рікі, маленький середній син, був народжений задля мистецтва невидимості. Усе своє життя він покращував це мистецтво і в результаті саме воно врятувало його життя в ту ніч, коли їхню сім’ю зрадили і вбили. З усієї королівської родини врятувався лише він, маленький та моторний, що використовував дим як укриття. Він прокладав собі шлях крізь королівські землі, користуючись ефектом несподіванки. Тихенько перерізав горло одному ворожому воїну за іншим. Нині, вільний від своїх королівських повноважень, Рікі пропонує послуги іншого типу — безшумного вбивці. Прибираючи одну ціль за іншою, він відточує свої навички і сподівається колись помститись тим, хто вбив його сім’ю та позбавив його родових прав."

				"npc_dota_hero_enigma_bio"														"Про походження Еніґми зовсім нічого не відомо. З давніх часів лишилися тільки історії та легенди, мало з яких скидаються на правду. Еніґма — це велика загадка, і лише один його опис буде правдивим: це вселенська сила, що поглинає світи. Він — втілення порожнечі, іноді матеріальний, а іноді безтілесний. Чудовисько, що живе між двома вимірами.<br><br>Одні історії розповідають, що раніше він був великим алхіміком, який прагнув розкрити таємниці всесвіту, але був проклятий за свої амбіції. Інші кажуть, що він древніший за древніх, істота з невідомої матерії, сама безодня й голос темряви. Старі легенди взагалі стверджують, що він — перша зірка, що вибухнула, розумна чорна діра, цілі якої невідомі, а дії — безжалісні, він — сила руйнування, що увірвалася до цього світу."

				"npc_dota_hero_tinker_bio"														"Карликова раса, з якої походить Боуш Тінкер, відома своєю хитрістю, розумом та здібностями в роботі з механізмами. Вони пихато заперечують будь-які чари й виживають лише власними силами за допомогою того, чому можна знайти раціональне пояснення. Як з’ясувалося, така пиха ні до чого доброго не призводить, і Боуш може підтвердити це своїм прикладом. Колись він був одним із головних дослідників законів природи, засновником підземної лабораторії під огорненим туманами Фіолетовим плато. Зневажаючи магів і небезпеку, яку ті несуть світу, Боуш та його колеги самовпевнено відкрили портал у паралельний вимір, що занурило їх у світи власних кошмарів. Чорний туман укрив Фіолетове плато, звідти стали лунати крики жаху. Боуш зміг втекти, користуючись виключно своїм розумом та пристроями. Він єдиний, хто вижив у тому жахливому інциденті на Фіолетовому плато."

				"npc_dota_hero_sniper_bio"														"Кардель Гострозір народився в горах Кноллена, де з незапам’ятних часів мастаки жили полюванням на дивних істот — верхоплазів, що мешкали над поселенням. Їх відстрілювали здалеку й збирали трупи, що падали з високих скель. Гострозір виявився одним із кращих стрільців свого народу — рушниця була для нього як ще одна рука, а постріл — як дотик.<br><br>У день ініціації, коли він ставав повноправним членом поселення, Гострозір мав пройти давнє випробування: одним пострілом вбити тварину на дні долини з однієї зі скель. Якщо він схибить, то буде збезчещений. Тварину було вбито, натовп заревів. Та коли знайшли тіло, то побачили, що куля влучила звіру просто в середнє око й застрягла в нижній щелепі. Цей проклятий знак згадувався в похмурому пророцтві — стрільця, який забив таким чином тварину, чекало вигнання та бойова велич водночас. Так Гострозір на прізвисько Снайпер своїм же власним умінням прирік себе на вигнання. І допоки він не втілить це пророцтво в життя — не стати йому легендарним воїном, не бачити домівки."

				"npc_dota_hero_necrolyte_bio"													"За часів великої чуми жив похмурий монах із темними намірами, що звався Ротунд’єр. Через раптову смерть усіх своїх наставників він отримав звання кардинала. Поки інші члени ордену пішли допомагати хворим, новоспечений кардинал усамітнився в Соборі Румуска, діловито будуючи плани захоплення майна дворян, що вмирають, обіцяючи їм духовні винагороди за відмову від своїх земель. Коли чума відступила, залишившись лише в кількох неподатливих осередках, його поведінка привернула увагу старійшин ордену. Вони звинуватили Ротунд’єра в єресі та відправили служити у зачумлений район, наславши на чоловіка магічну хворобу, що мала повільно та невідворотно вбивати його. Проте вони не врахували його природний імунітет. Ротунд’єр захворів, але замість смерті недуга стала джерелом його сили, перетворивши монаха на справжнього чумного чаклуна, Морового Папу. Взявши ім’я Некрофос, він подорожує світом, поширюючи чуму всюди, де побував. З кожним селом, що знищує його чума, жахлива сила Некрофоса лиш зростає."

				"npc_dota_hero_slardar_bio"														"Слардар — слизерин із роду Глибенів, вартовий неозорого плетива затонулих міст та похованих там прадавніх скарбів. У непроглядній бухті найглибшої океанської западини Cлизеринський Вартовий охороняє таємні покої з коштовностями. Він пильнує підводних злодіїв, засланих на глибоководдя жадібними сухопутними чаклунами. Відданішого за Слардара вартового не знайти. Небагатослівний Глибень надійно приховує знання про найпотаємніші місця водних безодень. Нерідко, усупереч сліпучому і до болю пекучому світлу, Слардар випливає на мілководдя для розвідки, аби переконатися, що ніхто не плете змови проти глибин, або ж для гонитви за тими небагатьма щасливцями, яким таки вдалося поцупити щось цінне із Затонулої скарбниці. Життя, проведене під величезним тиском водної товщі, зробило Слизеринського Вартового створінням колосальної сили та витривалості."

				"npc_dota_hero_beastmaster_bio"													"Дитинство Карроха пройшло несолодко. Мати його померла під час пологів. Батька, коваля при останньому королі Слома, затоптали на смерть, коли дитині було п’ять років. Потім Карроха поселили в королівський звіринець, де він ріс серед тварин із королівської колекції: левів, мавп, оленів та менш відомих істот, у котрих не кожен вірив. На сьомий рік життя хлопця королівський дослідник привів до палацу нову істоту. Її притягнули до короля, заковану в ланцюги, і вона заговорила, хоч і не рухала вустами. Просила вона тільки про одне — про волю. Король лиш розсміявся і наказав звіру виступати перед ним для розваги, а коли той відмовився, ударив його своїм скіпетром і наказав відіслати тварину до темниці.<br><br>Наступні місяці хлопчик таємно проносив до істоти їжу та ліки, але ті лише трохи відсували повне виснаження. Звір говорив із хлопчиком без слів, і з часом їхній зв’язок посилився настільки, що Каррох зрозумів: він може підтримувати розмову. Більш того, він також навчився спілкуватися з рештою мешканців королівського звіринцю. У ніч, коли звір помер, хлопця охопила лють. Він повів чудовиськ війною на прислужників короля — відімкнув клітки й випустив звірів на територію палацу. У погромі був на смерть закусаний, закльований та задряпаний і сам останній король. Поки панував безлад, Каррох звільнив одного з королівських оленів, той уклонився у відповідь, а потім, разом із Каррохом на спині, перескочив через високі стіни палацу й утік. Тепер повелитель звірів Каррох на прізвисько Звіромайстер уже дорослий чоловік, але він не втратив здібності говорити з дикими звірами. Сирота з королівського звіринцю перетворився на воїна дикої природи."

				"npc_dota_hero_venomancer_bio"													"В отруйних джунглях острова Джиді кожна повзуча, летюча чи ходяча істота містить у собі отруту. Ця отрута бурлить у венах та булькає в шлунках, отруйні звірі стрибають з одного токсичного дерева на інше, повзають ліанами, з яких стікає отруйна кислота. Та навіть з урахуванням усього цього отруйного божевілля Трутомант вважається найсмертельнішим з усіх тамтешніх мешканців. Багато років тому травник на ім’я Лесайл зайшов у затоку Фраджі на своєму човні-коркаколі з надією знайти корисні екстракти, що добуваються з коріння та кори місцевої флори, але замість цього його спіткала жорстока доля. Коли Лесайл проплив десять ліг всередину джунглів острова Джиді, то натрапив на замасковану під епіфіт рептилію, котра миттєво вкусила травника, варто було тому потягнутися до неї. Він відчайдушно узявся готувати протиотруту з місцевих рослин, добре, що знань у нього вистачало: змішав отруту щойно задушеної рептилії з нектаром броненосної орхідеї. За лічені миті до повного паралічу травник увів собі протиотруту шипом орхідеї і впав у кому.<br><br>Сімнадцять років потому щось заворушилося під багаторічним шаром перегною — це був Трутомант. Раніше Лесайл Травник, а тепер Лесайл Смертоносець. Його свідомість хоч і збереглася, але повністю змінилася, а стара плоть перегнила в нову матерію — живучу тканину, у котрій змішалися отрута рептилії та токсична оболонка броненосної орхідеї. Ядучі джунглі Джиді передали корону новому повелителю, якому незабаром стали вклонятися і якого стали боятися навіть найлютіші хижаки. Невеликий острів незабаром став замалий для Трутоманта, і залишки людського голоду змусили його покинути острів для пошуку нових отрут і нових жертв."

				"npc_dota_hero_faceless_void_bio"												"Жах без обличчя, Безликий Войд на ймення Дарктеррор — прибулець із Клазуриму, царства поза часом. Лишається загадкою, чому ця істота з іншого виміру з’явилася в нашій реальності; можливо, він бажає продовжити тут боротьбу за Камені Немезіди, та зрозуміло одне — зміна балансу сил у цьому світі матиме наслідки й для інших вимірів. Час — ніщо для Дарктеррора, хіба що засіб зашкодити ворогам та допомогти союзникам. І хоч здібності, якими наділяє його космос, не такі сильні в нашому світі, Войд — цілком небезпечний супротивник у бою."

				"npc_dota_hero_death_prophet_bio"												"Кробелус була Провісницею Смерті — однією з тих, хто може передбачати майбутнє. Звісно, не задарма. Лише заможні люди могли собі дозволити скористатися її послугами і зазирнути за завісу власної долі. Врешті, після років передбачень чужої долі, її зацікавила і власна участь. Але смерть не захотіла ділитися своїми таємницями. Навіть після того, як провидиця запропонувала власне життя в обмін на ці знання, смерті цього було замало.<br><br>Смерть відмовляла їй знову і знову, залишаючи при собі найпотаємніші секрети, від чого заздрість Кробелус лише зростала. Чому інші могли піти з життя назавжди, але не сама Кробелус? Чому вона приречена постійно повертатися до світу живих? Невже вона не варта того, що інші живі істоти сприймають як належне? Але, не зважаючи ні на що, жінка не опускала руки.<br><br>Кожного разу, повертаючись з могили, вона несла зі собою частинку смерті. Духи, що йшли за нею з того світу, виглядали як уламки її власної душі. Її кров стала більше нагадувати ектоплазму, а сутінкові створіння почали сприймати її за рідню. Після кожної смерті провидиця втрачала частинку свого життя. Почало здаватися, що її кінець вже близько. Тепер Кробелус стала із подвоєним завзяттям кидатися в обійми смерті з наміром здійснити жадане пророцтво — більше не повертатися до життя."

				"npc_dota_hero_pugna_bio"														"У рідному світі Пуґни, неподалік від пробоїн у Попідзем’ї, стояв ламаїстський монастир, присвячений пекельним таїнствам, який живився енергією, що йшла із пекельних розломів. Настоятель храму відійшов до пекла пару років тому, залишивши академію без лідера. З моменту смерті свого вчителя регенти монастиря приступили до ритуалів пошуку нового втілення свого наставника і, зрештою, зона пошуку звузилася до пари найближчих поселень. Кілька жалюгідних сіл розміщувалися поблизу академії, а їхні вулиці були наповнені малими, непосидючими та галасливими дітьми.<br><br>Пуґна, тринадцятимісячне дитя, був лише одним із багатьох кандидатів серед усіх цих дітей, і у визначений день його принесли ламам разом зі ще двома малолітніми кандидатами. Дітям дали реліквії старого настоятеля. Один хлопчик схопив порфирій…і почав ним колупатися у себе у носі. Непосидюча дівчинка схопила амулет лами і проковтнула його. Пуґна холодно глянув на цих двох дуреп і з веселим сміхом спопелив обох зарядами смарагдового полум’я. Потім витягнув порфирій і амулет з попелу та вигукнув: «Моє!» Служителі монастиря підхопили хлопчика на плечі, обгорнули в одяг свого старого господаря і швидко понесли до трону, доки у їхнього старого нового вчителя не змінився настрій. Протягом п’яти років правління Пуґни купою попелу стала вже вся академія, на превелике задоволення останнього."

				"npc_dota_hero_templar_assassin_bio"											"Ланая — Тамплієр-Убивця, знайшла своє покликання завдяки своїй цікавості. Завдяки гнучкому розуму, вона провела свою молодість за вивченням законів природи — вивчаючи мемуари магії та алхімії, відтворюючи експерименти з обвуглених залишків Фіолетових архівів, і запам’ятовуючи спостереження хранителів записів Кін. Уже тиха і скритна від природи, вона посилила свої навички під час освоєння цих складних знань. Якби вона була менш сором’язлива, всі в гільдії знали б її як злодія-вченого. Натомість дослідження завели її в темніші закутки.<br><br>Вона присвятила свої таланти для відкриття таємниць світу, а натомість відкрила таємні двері до самого світотворення: до Прихованого храму. Створіння, які чекали за межами цього порталу, очікували на неї, і таємниці, які вони відкрили їй в той час, були нічим порівняно з тими відповідями, які вони погодилися надати Ланаї, якщо вона буде їм служити. Вона присягнулася захищати таємниці, і, прислужуючи Прихованому храму, вона все більше задовольняла свою потребу до знань. В очах кожного свого вбитого ворога вона відкривала частинки таємниці."

				"npc_dota_hero_viper_bio"														"Мільйони років раса незердрейків була заточена в осяйних печерах Попідзем’я, де опинилася після страшного тектонічного зсуву. Коли нарешті одному з них, Вайперу, пощастило вирватися у відкритий світ, від радощів він не стямився, як опинився в полоні мага із садистськими схильностями. Чаклуну так і не вдалося до кінця приручити крилатого змія, проте Вайпер деякий час підкорювався його наказам, сподіваючись навчитися темній магії. Зрештою змій зрозумів, що переважна більшість заклять його володаря й близько не були такими смертельними, як його власні токсини. Своїми кислотами Незердрейк швидко роз’їв ґрати клітки, плюнув отрутою в очі старому чаклуну та опинився на волі, аби показати світу, що явився новий повелитель."

				"npc_dota_hero_luna_bio"														"Як вона опустилася до такого? Бич рівнин, нещадний повелитель людей і тварин, вона могла сіяти страх всюди, де забажає. Тепер же вона була далеко від своєї вітчизни, на межі безумства від голоду та місяців блукань, а її армія або загинула, або ще гірше. Коли вона переступила межу древнього лісу, у темряві зблиснув палаючий погляд. Щось красиве і смертельне шукало собі здобич у в’янучих сутінках. Безшумно воно розвернулося і пішло. Її охопила лють. Вона схопила іржавий кинджал і кинулася слідом за звіром, у надії повернути хоча б частинку колишньої слави, однак здобич постійно втікала від неї. Три рази вона заганяла звіра у кут і три рази нападала, однак бачила лиш тінь, яка зникала серед дерев.<br><br>На світлій вершині пагорба велетенська кішка більше не ховалася, а сиділа в очікуванні. Коли жінка стала розмахувати кинджалом, звір піднявся, заревів і кинувся на неї. Здавалося, смерть нарешті наздогнала її. Вона стояла, спокійна і готова. Та звір лиш вибив кинджал з її рук і зник у лісі. Тиша. Фігури у каптурах наблизилися до неї. Шанобливим тоном вони повідали, що Селемене, богиня Місяця, обрала її, вела і випробовувала її. Невільно вона виконала священний ритуал Темного Місяця, воїнів Сріблолісся.<br><br>Їй запропонували вибір: приєднатися до Темного Місяця і поклястися служити Селемені, або ж піти і ніколи не повертатися. Вона не вагалася. Прийнявши своє звільнення, вона відмовилася від кривавого минулого, і звідтоді її ім’я — Луна, загрозливий місячний вершник, нещадний і вірний захисник Сріблолісся."

				"npc_dota_hero_dragon_knight_bio"												"Після багатьох років вистежування легендарного стародавнього дракона Ельдвурма, лицар Девіон нарешті постав перед своїм ворогом і повністю розчарувався: страхітливий Слайрак постарів і ослаб, його крила були пошарпані, луска осипалася, плоть прогнила, ікла отупіли, а вогняне дихання було не страшнішим за коробку промоклих сірників.<br><br>Молодий лицар не бачив честі у його вбивстві, тож хотів просто піти і дозволити старому ворогу спокійно померти. Та голос проник у його думки, і Слайрак прошепотів, що лицар надасть йому честь, якщо дозволить померти в бою. Девіон погодився, і був нагороджений за проявлене милосердя: коли він увіткнув свій меч у горло дракона, той встромив свій кіготь у горло лицаря. Їхня кров змішалася і Слайрак передав Девіону свої сили через кров’яний потік, передав свою стійкість і мудрість століть. Смерть дракона скріпила їхній союз. Так і народився Лицар-Дракон. Стародавні сили дрімають у лицареві, прокидаючись, коли він кличе їх собі на допомогу. Чи, можливо, це дракон кличе лицаря…"

				"npc_dota_hero_dark_seer_bio"													"Підступний і винахідливий стратег Іш’Кафель, Темний Провидець, для розправи над ворогами воліє не використовувати матеріальну зброю, натомість покладаючись на силу свого потужного розуму. Його талант полягає в здібності скеровувати хід битви так, щоб отримувати тактичну перевагу. Він походить зі світу, який називає «Земля за стіною», отже тут він чужоземець, воїн з іншого виміру.<br><br>Вдома Іш’Кафель був великим генералом армії свого народу і доблесним захисником бога-короля Даматрикса. Проте одного разу, під час останніх днів Великої Прикордонної війни, його армія була знищена набагато більш чисельними силами ворога. Усвідомивши невідворотну поразку, він пішов на відчайдушний крок: заманив ворожі війська у лабіринт між стінами, а в останній момент, коли його майже спіймали, вистрибнув, і завалив лабіринт великим вибухом темної енергії. Коли пилюка вляглася, він побачив, що врятував свій народ, але сам опинився в іншому світі, без можливості повернутися назад. Зараз він намагається довести свою цінність у якості військового стратега, і бажає показати, що він найкращий тактик, яких тільки бачив цей дивний новий світ."

				"npc_dota_hero_clinkz_bio"														"Біля підніжжя Кривавого пригір’я розгорнувся велетенський ліс — місце, що зветься Говен, де темні заводі вбирають у себе смолисту кров гір і де править великодушний король-маг Сазерекс. Якось вірний захисник земель Говена, Клінкз, заслужив собі добру репутацію завдяки своєму володінню луком. На трьохсотий рік правління короля-мага демон Мараксіформ повстав із шостого пекла, щоби заявити про свої права на ліс. У відповідь король-маг наклав непорушне закляття: той, хто вб’є демона, буде нагороджений Життям без кінця.<br><br>Не підозрюючи про закляття, Клінкз вступив у битву, щоби захистити свої землі від полум’яної атаки демона. Клінкз змусив Мараксіформа відступити назад до самих воріт шостого пекла, де межа з вогню ув’язнила обох для смертельного бою. Майже добитий, демон випустив стовп пекельного полум’я, а Клінкз враз випустив свою останню стрілу. Вона вразила демона саме в ту мить, коли пекельне полум’я полилося землею, займаючи темні заводі, спаливши Клінкза заживо. Закляття мага подіяло в мить згоряння лучника і зберегло його в цьому жахливому стані, створило з нього створіння із кісток і люті. Спійманий у процесі помирання, він несе із собою подих пекла у своїй мандрівці до вічності."

				"npc_dota_hero_enchantress_bio"													"Аюшта на перший погляд видається невинною та безтурботною істотою, але це не так. Вона відчуває всі страждання природи на собі. Кожне зрубане дерево, кожна зламана гілка — усе це змушує Аюшту страждати. Їй стало важко знайти ліс, у якому вона могла б спокійно існувати. Там, де йде війна, ліс використовується для будівництва кораблів та військової техніки, а в мирних місцях його рубають для будівель і палива.<br><br>Аюшта чує крики всіх маленьких істот, які не можуть знайти сховку, яким потрібна зелень, щоб існувати. Чарівниця збирає історії в усіх лісах, у яких буває, і несе їх світові, вважаючи, що хороший настрій та віра у світле майбутнє вже самі по собі потужні чари, що здатні озеленити світ."

				"npc_dota_hero_omniknight_bio"													"Лицар Громобій із раннього дитинства служив ордену, який присвятив себе служінню Всевідаючому. Їхня битва була священною, тож він ніколи не ставив під сумнів свою віру, доки мав силу для битви та молодецьку відвагу. Однак йшли довгі роки хрестових походів, і сходили в могили ті, на службу до кого він колись вступав. Гинули в боях із жахливими невірними істотами його брати по зброї, разом з якими в дитинстві він опинився в ордені. Помирали в незліченних засідках, від страшних погодних умов чи хвороб його власні зброєносці… Так, крок за кроком, Громобій утратив колишню впевненість у своїх клятвах і у всьому їхньому хрестовому поході.<br><br>Після поглиблених медитацій він віддалився від воєнних сил Ордену й вирушив назад до Емаскуса, міста серед скель, знаменитого своїм печерним храмом, де й знаходилися жерці Всевідаючого. Ревнитель знайшов їх і кинув виклик. Ніхто раніше не наважувався показувати таку нахабність, тож Громобоя спершу намагалися скинути зі скелі для жертвопринесення, та скільки б людей і заклять на нього не кидали, він лишався непохитним. І полилося на стійку фігуру воїна небесне сяйво — тоді служителі зрозуміли, що Всевідаючий обрав його, аби відкритися. Вони відійшли від обраного й пропустили старійшину, щоби той відкрив лицарю двері у святу святих, де зберігалися не сувої давньої мудрості, не легендарні реліквії, у які слід було для початку самому повірити, а туди, де знаходився той, що споконвіку жив усередині скелі.<br><br>Більш того, той, хто сам створив цю скелю незліченну кількість років тому, щоби захиститися від небезпек зовнішнього світу. За легендою, саме так світ був створений Всевідаючим. Тоді лицар усе усвідомив. У нього більше не було причин сумніватися в істинності віри. Можливо, Всевідаючий і не був творцем світу, але він був реальним. Тепер похід лицаря мав сенс. За його цілющими силами й хоробрістю стояли реальні сили, а не якісь вигадки."

				"npc_dota_hero_huskar_bio"										"Хускар був породжений у муках священним королівством Нотл. Вперше розплющивши очі, побачив він щедрого жерця тіней Дазла, який накладав на нього таємниче закляття. Усупереч древнім обрядам ордена Дезун, душа Хускара була врятована від вічності. Та як і всі, хто зіштовхнувся зі світом Нотл, він виявив у собі незворотні зміни. Більше непідвладна смертній плоті його власна кров перетворилася на джерело неймовірної сили. Кожна пролита краплина з лишком поверталася лютою, палючою енергією. Однак цей новий набутий дар розгнівав Хускара, бо заради його порятунку з Нотлу Дазл позбавив його місця серед богів. Позбавив Хускара власного священного жертвоприношення.<br><br>Згодом старійшини ордену зібралися збільшити свій вплив, і Хускар, на їхню спільну думку, мав стати страхітливим засобом здійснення їхніх планів. Та перспектива стати лише зброєю ордена, який відмовив йому в родових правах, навела на воїна ще більшу журбу. Щойно на горизонті запалали перші вогні нової війни, він покинув отчий дім, щоби знайти нових союзників і достойну мету для звільнення назовні сили, котру надає його абсолютна самопожертва."

				"npc_dota_hero_night_stalker_bio"												"Про Нічного Мисливця відсутні будь-які відомості — лише історії. У древніх розповідях різних рас і культур є історія про часи, що передували появі сонця, коли над землею панувала нескінченна ніч, в якій жили породження пітьми.<br><br>І, як відомо з тих історій, на світанку першого дня усі нічні почвари загинули. Але одна істота вижила. Втілення зла, Нічний Мисливець впивається своєю жорстокістю. Він став прообразом нічних жахів, усіляких бабаїв, якими лякають неслухняних дітлахів. Баланару така роль до вподоби, але причини його боятися не безглузді. Під покровом ночі він розриває на шмаття тих, хто відбився від світла, звернув з дороги або проігнорував поради й пішов блукати в темряві. Нічний Мисливець — це живий доказ того, що коли дитина боїться спати в темній кімнаті… вона має на те підстави."

				"npc_dota_hero_broodmother_bio"													"Протягом століть Чорна Арахнія ховалася в темних лавових тунелях тліючої кальдери гори Піротей, вирощуючи мільйони павученят, перш ніж відправити їх на пошуки здобичі, у широкий світ вище. У пізнішому віці візир жадібності, Птолофалес, звів свій зикурат на схилах згаслого вулкана, знаючи, що будь-який грабіжник, який намагатиметься викрасти його спокусливе багатство, муситиме пройти сповнений павуками шлях.<br><br>Тисячоліття потому Чорна Арахнія знудьгувалася від постійного напливу злодіїв, хоробрих лицарів та відважних юнаків — звісно, всі вони добре смакували й сприяли кращому розплоду її беззахисного потомства. Втомившись від вторгнень, вона завітала до Птолофалеса, і коли він зустрівся з нею для обговорення компромісу, вона загорнула його в шовкову нитку та залишила на святкування особливого дня народження.<br><br>На жаль, відсутність господаря зикурата вселила хоробрість у нове покоління зловмисників. Тож коли один незграбний авантюрист розчавив її немовля, павучиха оскаженіла. Вона попрямувала на поверхню і присягнулася знищити всіх і кожного можливого загарбника до останнього Героя, якщо це буде потрібно, доки не забезпечить цілковитий захист своєму кублу, в якому зростатимуть її дорогоцінні павученята."

				"npc_dota_hero_bounty_hunter_bio"												"Коли розшукувані оповідають історії про Ґондара Головоріза, то ніхто не знає, де там правда. Одні шепчуться, що його покинули ще кошеням, тож навчитися ховатися і вистежувати йому довелося просто, щоби вижити. Інші чули, що він осиротів на війні, і був узятий на виховання великим Соруком Мисливцем, який показував Ґондару прийоми бою на клинках, коли вони вдвох прочісували темні зарості на великих полюваннях. Треті вважають, що він був звичайним вуличним голодранцем, виріс у гільдії злодіїв, де його навчили скраданню та заплутуванню слідів. Навколо багать у диких місцинах розповідають і більш моторошні чутки про нього. Наприклад, кажуть, що це він вистежив короля Ґофа, тирана, який роками ховався від правосуддя, та приніс за доказ його голову і скіпетр. І що саме він проникнув у табори повстанців у Гайсіті, схопив там легендарного злодія на прізвисько Білий Плащ, і привів його на суд. А ще — що він завершив кар’єру Сорука Мисливця, котрого оголосили поза законом, коли той убив кращого принцевого бугая. Так і ширяться історії про неймовірні здібності та діяння Ґондара, і кожна наступна його авантюра виглядає неймовірнішою за попередню, а кожна нова жертва — невловимішою за всі, що були раніше. Розшукувані знають, що за гарну ціну вистежити можна кого завгодно. За гарну ціну навіть за наймогутнішими може явитися смерть із тіні."

				"npc_dota_hero_weaver_bio"											"Матерія творіння потребує постійного догляду, аби вона не зростала розірваною. Адже коли це трапляється, то гинуть цілі світи. Це робота ткачів — стежити за міцністю матерії і зашивати розриви у мереживі реальності. Ткачі захищають матерію від тих, хто прориває її, аби відкласти яйця в незахищених місцях, чий молодняк може швидко зжерти весь всесвіт, якщо ткачі втратять пильність. Скітскур був майстерним ткачем, захоплений тим, щоби тримати всі шматочки творіння у гарному стані. Та роботи було замало для задоволення. Його дуже дратувало, що вся робота з творіння була в минулому, ткацький верстат зробив свою роботу та пішов. Скітскур прагнув створювати, а не просто доглядати, хотів плести власні світи. Він почав робити невеличкі зміни до своєї ділянки, однак матерія творіння була непіддатлива, його стібки ставали грубішими, щоби переінакшити первісний візерунок творіння.<br><br>Незабаром з’явилися охоронці зі своїми ножицями й відрізали сплетений ткачем шматок від космічного гобелену, разом зі Скітскуром у ньому. Ткач опинився на самоті, далеко від свого роду, що було би страшними муками для будь-якого іншого одноплемінника. Та Скітскур зрадів, що він, нарешті, вільний для власного нового творіння. Матерія, необхідна для творення нової реальності, була всюди навколо. Йому слід було лише розірвати той старий світ по швам."

				"npc_dota_hero_jakiro_bio"											"Навіть серед магічних істот двоголовий дракон вважається виродком. Як лід і полум’я, хитрість і лють, істота на ім’я Джакіро літає над обпаленими та замороженими полями боїв, де знищує будь-кого, хто насмілиться кинути йому виклик. Кладки яєць пірексейських драконів завжди містять двох дитинчат. Відомі своєю люттю з перших моментів життя, молоді драконята намагаються вбити своїх братів, аби залишитися в гнізді. Виживає лише сильніший. Таким чином поколіннями зберігається сила пірексейського роду. Через якусь помилку природи Джакіро вилупився з єдиного яйця, поєднавши в собі всі здібності пірексейських видів в одному тілі. Заховані під бронею його страшного тіла, сили льоду й полум’я поєднуються, тож жоден ворог не буде в безпеці."

				"npc_dota_hero_batrider_bio"										"Серед створінь, що населяють джунглі Йама-Раскав, не існує такого поняття, як гармонія. Навіть найменший прояв слабкості означає швидку смерть від зубів, кігтів чи копит. Кажуть, Летючий Вершник колись був простим хлопцем, що обробляв родинне поле, коли його схопив величезний кажан, який саме шукав собі харч. Але хлопець мав кращу ідею — він вирвався з лап викрадача, заліз тому на спину й зарубав кажана своїми інструментами. Вилізши з-під кривавих останків, сп’янілий від перемоги, хлопець зрозумів, що знайшов своє покликання.<br><br>Хлопець ріс і, щоліта повертаючись на родинне поле, часто сидів у кущах, шукаючи повторення того відчуття зустрічі зі смертю у вигляді щелеп чи смертельного падіння. Йшли роки, проте його бажання лише зростало. Він вивчав місцеві хащі, пробираючись усе глибше з кожною наступною експедицією, поки врешті не знайшов шлях до печер у самому серці ворожнечі. Кажуть, Летючий Вершник тієї літньої ночі не мав при собі нічого, окрім мотузки, пляшки рідкої сміливості й нестримної рішучості ще раз пережити відчуття польоту, коли він направлявся в зарості…"

				"npc_dota_hero_chen_bio"											"Народжений у безбожних Хажадалських пустках, Чен зростав серед бандитських племен, які так-сяк животіли у сяючій спеці пустелі. Народ Чена користувався давніми знаннями про приручення тварин і розводив локуті — низькорослих драконів, які випалювали з піску скляні труби, котрі двічі на рік наповнювалися дощовою водою. Через постійний голод і спрагу ці племена завжди ворогували між собою, й одного разу клан Чена здійснив фатальну помилку, коли напав не на той караван.<br><br>У нерівній битві клан Чена був переможений. Озброєні до зубів лицарі-пастирі не стримували себе, коли напали локаті. Слідом за драконами були знищені члени клану. Чен боровся, бився, дряпався і загинув… чи міг загинути. Переможений, він стояв на колінах і спокійно дивився своїй долі в обличчя. Вражений хоробрістю юнака, кат прибрав свій клинок. Хлопця поставили перед вибором: смерть або віра. Чен ухопився за цю можливість. Він приєднався до пастирів і заробив свої власні лати. Відтоді він із непорушною вірою та чудовим умінням приручати тварин вишукує невірних і здійснює над ними праведний суд."

				"npc_dota_hero_spectre_bio"						"Як вищі стани енергії шукають нижчий рівень, так і Спектр, відома як Меркуріал, істота з потужної та агресивної енергії, постійно тягнеться до сцен сутичок, які виникають у матеріальному світі. Її звичайний спектральний стан перевищує можливості чуттєвого сприйняття і щоразу, коли вона приймає фізичну форму, то страждає від ненавмисної втрати самоусвідомлення. У самому бою її особистість розбивається і видозмінюється, й починається відновлення її знань. Вона швидко згадує, що вона — Меркуріал, а всі її привиди — лише тіні справжньої Спектр. Концентрація відбувається у боротьбі за виживання, де її справжня свідомість знову заявляє про себе і аж до останніх моментів перемоги чи поразки вона долає матерію і ще раз відроджується у своїй вічній формі."

				"npc_dota_hero_doom_bringer_bio"						"Він — той, хто горить, але не згорає, пожирає, але не насичується, убиває, але лишається непокараним. Він — Люцифер, що нищить долі тих, хто стає на його шляху. І попри те, що зараз він пожирає душі пекельним полум’ям свого клинка, Люцифер є занепалим янголом. Навіть коли він був слухняним генералом за межею світла, його звинуватили в гріху непокори, бо не схилив коліна.<br><br>Шість разів його ім’я пробили у великий дзвін Вашундол. Шістдесят шість разів його крила обпалювали, доки від них не лишилося нічого, крім обсмалених лопаток. Без крил зв’язок його зі світлом обірвався, і з криком упав він на землю. Кратер у пустелі, що утворився після падіння, назвали Втраченим Раєм. Тепер Люцифер б’ється, не знаючи милості, не маючи вагомої причини. Ним керує невідома мотивація та неймовірні таланти, і всюди з собою він носить своє особисте пекло. Зухвалий до останнього. Зрештою, світ буде належати йому."

				"npc_dota_hero_ancient_apparition_bio"											"Кальдр, Древній Привид, — це проекція з-за меж часів. Він виник із холодної безкінечної порожнечі, котра передувала всесвіту й чекає на його кінець. Кальдр був, Кальдр є, Кальдр буде… І той, кого ми бачимо в нашому світі, хоч і здається нам сильним, але насправді є лише слабким згасним відлунням справжнього вічного Кальдра. Дехто вірить, що коли космос буде відживати свої останні роки, Древній Привид ставатиме молодшим, яскравішим та сильнішим, тоді як вічність буде гаснути. І тоді його влада над льодом зупинить усі матерії, а образ стане випромінювати неможливе для споглядання світло. Тоді він уже не буде Привидом!"

				"npc_dota_hero_ursa_bio"													   	"Ульфсаар Воїн — найлютіший член ведмежого племені, який захищає свою землю та свій народ. Протягом довгих зим, поки матері сплять і годують своїх ведмежат, чоловіки невпинно та невтомно патрулюють землі, дотримуючись давніх звичаїв. Усе більше й більше до Ульфсаара доходили чутки про наближення темряви до його рідної землі, що змусило його покинути батьківщину, щоби знищити загрозу, яка нависла над його народом та землею. Він — горде створіння із сильнии духом, вірний товариш, сильний і мужній захисник."

				"npc_dota_hero_gyrocopter_bio"												"Після того, як усе своє життя провів у війнах, повстаннях, бунтах і революціях, старий вояка Орель зрозумів, що з нього досить. Однак, окрім кількох пристроїв і пристойної пенсії, колишній інженер прихопив із собою дещо значно цікавіше: давно забуте незавершене креслення Ґірольота, першого у світі пілотованого летючого немагічного апарата. Орель облаштувався у віддалених тропіках Попелистого архіпелагу, де мав достатньо часу й грошей, аби розпочати роботу над машиною.<br><br>Йшли роки, а прототипи, які так і не запрацювали, продовжували поповнювати велетенську купу, і він уже почав сумніватися, чи був узагалі можливий механічний політ. Через десятиліття й один день після своєї відставки, сонячного вечора, коли дув південний бриз, Орель сів у своє останнє творіння, сердитий і з передчуттям чергового провалу. З ричанням він смикнув за шнур запалювання та прикрив голову в очікуванні неминучого вибуху. Однак, на його великий подив, він несподівано почав здійматися і, після кількох панічних поправок, вирівнюватися. Через годину він уже з легкістю здійснював віражі та слідував за вітром, літав на одному рівні з чайками і був сповнений неймовірним відчуттям захоплення від польоту.<br><br>Коли сонце почало сідати, він спрямував свій апарат назад до майстерні, однак, щойно він розвернувся, як гарматне ядро пробило йому хвіст. Коли Орель вивільнився зі збитого прототипу й доплив до найближчого острова, то, збираючи уламки, поклявся знайти той корабель, що випустив те ядро. Через декілька днів Орель повернувся до майстерні і став працювати над черговим Ґірольотом, таким, який міг би переносити важчий і небезпечніший вантаж."

				"npc_dota_hero_spirit_breaker_bio"											"Баратрум, Винищувач Духів, — це горда і могутня істота, жорстокий чистий інтелект, який вирішив прослизнути у наш світ, щоби взяти участь у подіях, які можуть відбитися і на його рідному стихійному всесвіті. Для цього Баратрум зібрав собі тіло, яке могло слугувати йому і в нашому світі, і за його межами. Його фізична форма бере сили нашого світу, поєднуючи у собі форми бика та мавпи з рогами, копитами та руками, що є символами таких його якостей як сила, швидкість та спритність. Баратрум носить перстень у носі як нагадування про те, що він має служити своєму таємною наставнику, і про те, що світ, де він зараз перебуває, є лиш тінню справжнього."

				"npc_dota_hero_alchemist_bio"												"Священна наука алхімії була сімейною традицією Темноварів, однак жоден Темновар не показував стільки креативності, амбіцій і навіженства як юний Разіль. Однак коли він подорослішав, то полишив сімейну торгівлю і спробував себе у виробництві золота.<br><br>У звичній для нього манері він заявив, що перетворить на золото цілу гору. Після двох десятиліть досліджень, вкладів і приготувань, він зазнав цілковитого провалу й втрапив за ґрати у зв’язку з численними руйнівними наслідками свого експерименту. Однак Разіль не здавався так легко і став ретельно продумувати варіанти втечі, щоби продовжити дослідження.<br><br>Коли його новим співкамерником виявився лютий огр, він отримав нагоду, на яку чекав. Після переконання огра в тому, що його не слід їсти, Разіль почав ретельно готувати настоянку з плісняви й моху, знайдених під час виправних робіт. Через тиждень вона дозріла. Коли огр випив зілля, то впав у неймовірне шаленство, порвав залізні ґрати, поруйнував стіни й перебив усю охорону.<br><br>Незабаром утікачі сховалися десь у лісі за містом, полишивши за собою сліди руйнувань і жодних ознак переслідування. Коли дія зілля пройшла, огр почувався добре, цілком щасливим та енергійним. Парочка вирішила й далі працювати разом, тож відтоді вони разом збирають матеріали, котрі необхідні Разілю, аби здійснити ще один експеримент із перетворення гори."

				"npc_dota_hero_invoker_bio"													"У своїй найпершій — а дехто вважає, що і в наймогутнішій — формі магія була передовсім мистецтвом пам’яті. Вона не потребувала технік, паличок чи інших засобів, окрім свідомості чарівника. Усе, що було необхідно, це мнемонічні прийоми, які дозволяли чарівнику згадати в найменших деталях ту особливу ментальну формулу, яка відкривала могутність закляття.<br><br>Наймогутніші маги тих часів — ті, які мали найкращу пам’ять, а самі закляття були настільки складними, що чарівники мусили спеціалізуватися в якомусь вузькому напрямку. Найобдарованіші могли сподіватися, що за своє життя вони зможуть вивчити не більше трьох, максимум чотирьох заклять. Звичайні чарівники могли запам’ятати два, хоча не було дивиною для сільського чаклуна знати лише одне, та й те вимагало від нього постійного звертання до інструкцій, щоби згадати його в ті рідкісні випадки, коли йому доводилося його чаклувати.<br><br>Однак, серед усіх цих ранніх чарівників було одне виключення, геній могутнього інтелекту й дивовижної пам’яті, знаний як Заклинач. Вже в свої юні роки неймовірно розвинений чарівник володів не чотирма, не п’ятьма, навіть не сімома заклинаннями. Він міг викликати щонайменше десять, до того ж, робив це миттєво. Він знав їх ще більше, однак від тих не було користі, тож він звільнив свою пам’ять, аби було місце для корисніших. Одне з його заклять, Споконвічні чари, було настільки могутнім, що сліди його використання на початку світу досі лишилися (якщо тільки не були розщеплені на атоми).<br><br>Більшість майже-безсмертних живуть тихо й бояться розкрити свої таємниці, однак Заклинач не з тих, хто закопує свої дари. Він — древній, що знає більше за інших, свідомість якого все ще має місце для міркувань про його призначення… як і для заклинань, якими він розважає себе серед тривалих і повільних сутінків кінця часів."

				"npc_dota_hero_silencer_bio"												"Нортром, як частина сьомого й останнього покоління ретельно спланованої селекції, був виведений древнім орденом Еол-Дріез, щоби стати найвеличнішим з магів, яких коли-небудь бачив світ. Саме про нього віщувало пророцтво — як про кульмінацію двохсотлітнього обережного схрещування, як про бойового мага, котрий принесе славу ордену і смерть його ворогам — лицарям-пастирям.<br><br>Доки він зростав разом з іншими юними магами в схованому під пагорбами Хажадалської пустки гарнізоні, наставники ордена чекали на зростання його здібностей. Коли інші учні відточували свої таланти у керуванні вогнем, льодом чи в творенні чар, Нортром сидів мовчазний і бездарний, не в змозі створити навіть найслабше заклинання. Наближався день завершального випробування, а він так і не знайшов своєї магії. З відразою наставники лаяли його, а діти висміювали. «Ти не маг», — заявив голова ордену. Однак Нортром не відступив. Він з’явився в день іспиту та сміливо став перед юними магами, що насміхалися з нього. І тоді його наставники отримали цінний урок: відсутність магії може бути кращим її видом. Одного за іншим Нортром знемовлював юних магів та здобув перемогу у першому ж бою, доки став єдиним чемпіоном Еол-Дріез, втіленням пророцтва."

				"npc_dota_hero_obsidian_destroyer_bio"										"Один із представників славнозвісної та благородної раси, Оповісник, що витає краєм пустки, єдиний вартовий застави світу на краю прірви. З цього зубчастого, кришталевого потойбіччя, вічний сторож шукав вічності в небесах та вичікував будь-якого руху в темній ночі поміж зірок. У сяючих глибинах його безмежного розуму лунає пророцтво, темна музика, що передрікає пробудження якогось зла за межами розуміння і його цікавості до нашого світу. Повністю одержимий своєю вартою, Потойбічний Руйнівник майже не зважав на події, що відбувалися поблизу сонця. Але, зрештою, чутки про Древніх і передчуття наближення загрози зсередини та ззовні змусили його рушити до сонця, до просторів боїв. Наші пророцтва чітко говорять про Оповісника: це знак прийдешніх жахливих бід. Але його прихід — це вже погана вістка. "

				"npc_dota_hero_lycan_bio"													"Гончак-Губитель народився у благородному домі Амбрі, найвидатнішому серед землевласницьких родів у давньому королівстві Слом. Ще до повалення монархії, коли бажання короля ставали все дивнішими, а його двір сповнився чаклунами й шарлатанами, дім Амбрі першим повстав проти ненаситності трону. Вони не бажали більше платити данину, а натомість вислали до столиці шість тисяч мечників — де вони всі загинули в бою, який зрештою назвали «Різаниною відступників». І тоді старе прислів’я показало свою правду: коли б’єш у шию королю, краще одразу стинай йому голову.<br><br>Розлючений зрадою король винищив увесь численний рід Амбрі й залишив серед живих тільки лорда і його молодшого сина. Перед усім королівським двором знеславленого лорда прикували ланцюгами до візерунчастої мармурової підлоги, а король наказав магам перетворити хлопчика на вовка, аби він роздер шию власного батька. «Зробіть це, — сказав король, — щоби лорд Амбрі спізнав біль зради». Могутні чари змінили хлопчину. Хоча його тіло стало іншим, дух лишився людським: замість того, щоби напасти на беззахисного батька, він роздер на шмаття прислугу короля. Десяток королівських лицарів загинули від зубів вовка, перш ніж його вдалося викинути в темряву ночі. Лорд Амбрі сміявся у своїх кайданах, навіть коли король проткнув його мечем. Нині спадкоємець втраченого дому Амбрі, Гончак-Губитель, блукає світом як Лікантроп, частково воїн, частково вовк, й шукає справедливої відплати за все те, що він утратив."

				"npc_dota_hero_lone_druid_bio"												"Задовго до того, як були записані перші слова перших легенд, з’явився Клан Ведмедя. Мудрими та справедливими були його члени і спрямованими на пошук розуміння природного порядку. Вищі сили природи побачили це й покликали найученішого до себе. Старий мудрий Сілла, суддя та провидець клану, виступив з-поміж своїх одноплемінників, і саме він отримав Насіння зі словами: «Коли увесь світ огорне пітьма, коли цивілізація покине ці землі, коли світ буде охоплений та посічений безкінечними пустелями кінця часів, отоді посади це Насіння».<br><br>Сповнений вірою Сілла відчув, як тануть його прожиті роки, а життєва сила повертається в тіло. Безмежні знання вибухнули в його свідомості. Він зрозумів, що здатен втілювати свою волю в реальність і, за належної концентрації, змінювати свою власну фізичну форму. Та підлі шептуни і злі вуха рознесли слово про Насіння та його силу до інших народів, і ті пішли жахливою війною на Клан Ведмедя. Після спопеління рідного дому Сілла узяв на плечі цей тягар і вирушив до диких земель.<br><br>Пройшли роки, час і міфи забули Клан Ведмедя, забули Сіллу й Насіння, забули величні цивілізації, які зростали та занепадали на землях Клану. Тисячоліттями Сілла чекав, чекав на слово своїх богів, чекав, щоби мир прийшов на ці постійно охоплені війною землі, чекав у вигнанні та таємниці на кінець усього та на здійснення свого священного обов’язку, завжди готовий до знищення того, що завадило би втіленню його мети."

				"npc_dota_hero_brewmaster_bio"												"Глибоко у Кряжі Стогонів, у долині під Зруйнованим містом, древній орден Ойо віками практикував свої обряди священного затьмарення, поєднуючись зі світом духів на великих хмільних святах. Народжений земною матір’ю від небесного батька, юний Манґікс був першим, хто поєднав здібності обох ліній. Він займався із найвидатнішими естетами Ордену і, згодом, завдяки належній відданості хмільним напоям, отримав право вибороти титул хмелемайстра — найвище звання у всій хмелярській спільноті.<br><br>Дев’ять днів Манґікс змагався одночасно у пияцтві та битві зі старим майстром. Дев’ять днів вони хиталися і кружляли, сопіли та боролися, доки, зрештою, старий майстер не звалився на землю у п’яному ступорі, а його суперник був оголошений Хмелемайстром. Тепер новий молодий майстер звертається до сили предків Ойо за пришвидшенням. До своїх же предків-духів він звертається під час використання магії. Як і всі хмелемайстри до нього, він був посланий своїм народом з єдиною місією. У мандрах він досягає просвітлення через пияцтво і шукає відповідь на древнє питання про розрив духовного і тілесного. Він сподівається придумати ту саму ідею, яка зможе знову поєднати духовний та матеріальний світи."

				"npc_dota_hero_shadow_demon_bio"											"У пекельних надрах живуть кілька верховних демонів, що мають доступ до матеріального світу: Доленосець майже не цікавиться справами неінфернальних та нижчих спектральних сутностей, а Тінистий Нелюд матеріалізується виключно для полювання за душами. А ось Тінистий Демон навпаки, завжди приділяв глибоку увагу до матеріального виміру, ніби відчував, що якщо заволодіє цим крихким міжвимірним перехрестям, то отримає ключ до повного домінування в усіх реальностях.<br><br>Прикликаний спершу нижчими чаклунами, Тінистий Демон виконував кожне бажання та постійно демонстрував силу, доки не привернув увагу могутніших демонологів, а через них — різноманітних лордів, тиранів, автархів та ієрофантів, які спиралися на чаклунство, аби втримати свою земну владу. Майстерність обману демона була настільки висока, що кожен щиро вважав, що саме йому підкорюється демон. А демон тим часом стирав особистості своїх нібито повелителів та підкорював їхню свідомість. Зрештою, більшість членів його культу стали бездушними ляльками, через яких він втілював у життя свою злу волю.<br><br>Про плани Тінистого Демона лишається лише здогадуватися — саме у той час Тінистий Нелюд Невернеш вчепився в одну особливо прогнилу душу та з’ясував, що там все залито тягучою нугою сутності Тінистого Демона. Стривожені розкритою змовою, яка могла вилитися в порушення древнього Темного Договору, Доленосець і Тінистий Нелюд швидко об’єднали сили, аби знищити культ. Поєднавши закляття неймовірної сили, вони перетворили століття ретельної роботи демона в ніщо, розбили культ на друзки, а його членів розірвали на криваве шмаття. Не лишилося нічого, окрім маленької іскри демонової тіні. Безсмертної та незнищенної цієї часточки зла вистачило, аби започаткувати наступну схему Тінистого Демона. Він одразу ж почав утілювати її в життя, відновлюючись від втрат усі наступні століття.<br><br>До чого б не торкалася та частка тіні, воно одразу заплямовувалося, і її вплив зростав. З хаосу пошкоджених часток, які зливалися воєдино, зшивалися та комбінувалися, постала нова форма Тінистого Демона, навіть могутніша за попередню. Тепер він знову сповнений сили, а план всесвітнього домінування очищений від колишніх прорахунків. Здавалося б, такій цілковито злій і жорстокій істоті не знайти місця в нашому світі, але… Тінистий Демон ніколи не був позбавлений численних послідовників."

				"npc_dota_hero_chaos_knight_bio"										"Лицар Хаосу — ветеран незліченної кількості битв у тисячах світів, родом із далекого виміру, де фундаментальні закони всесвіту знайшли розумне втілення. З усіх древніх Фундаменталів він — найстарший і найневгамовніший. Він поставив собі за мету знайти істоту, яку знає під ім’ям «Світло». Колись дуже давно Світло насмілилося покинути світ пращурів усупереч першій домовленості. Тепер Лицар Хаосу мандрує між світами в спробі знайти й загасити Світло, де б воно не було. Тисячі разів він гасив джерело, але кожного разу воно вислизало в інший світ, змушуючи починати пошуки знову.<br><br>Верхи на своєму коні, Армагеддоні, Лицар вступає в битву з маніакальним безумством, черпаючи сили з хаосу всесвіту. Він — фізичне втілення самого хаосу, за потреби викликає власні копії з інших світів, і разом ці темні вершники ринуть у бій, наче якась нестримна природна сила. Пошуки завершаться лише після погашення останнього у світі Світло. За Лицарем Хаосу скрізь йде слідом смерть."

				"npc_dota_hero_ogre_magi_bio"									"Звичайний огр — створіння, для якого цілковито підходить порівняння «тупий, як пеньок». У своєму звичайному житті огр абсолютно неспроможний на обдуману дію чи рішення. Одягнений у бруд, він може несподівано з’ясувати, що одягнений у звірячі шкури, які зняв після обіду з тих самих звірів. Не набагато ліпші і його соціальні здібності — огр може часто ніжно фліртувати з каменем чи пнем, яких він випадково сприйняв за когось зі своїх (цим можна пояснити дуже низький рівень народжуваності в огрів). Та десь раз у покоління на расу огрів опускається благословення — народження двоголового Огра-мага, якому одразу дається традиційне ім’я Аґрон Каменелом. Так звали першого і, можливо, єдиного мудрого огра за всю історію їхньої раси.<br><br>З двома головами Огр-маг уже здатен функціонувати на рівні, не гіршому за той, на якому більшість істот обходяться однією головою. І хоча Огр-маг не витримає жодних диспутів (навіть із самим собою), він має небесний дар, відомий як Удача Дурня — схильність до непояснимих і випадкових серій неймовірної удачі, які дозволяють расі огрів процвітати попри ворогів, тяжкі погодні умови та нездатність прогодувати себе. Ніби сама Богиня Удачі, сповнена жалості до нещасних тупих істот, взяла Огра-мага собі під крило. Та хто ж її звинуватить? Бідолашні створіннячка."

				"npc_dota_hero_treant_bio"										"Далеко на заході, у горах за Долиною Передвістя, лежать залишки древньої сили, джерела надприродної енергії, що гніздяться глибоко у високогірних лісах. Подейкують, що те, що зростає там, зростає вкрай дивно. Для сил природи це священне місце, воно заховане й невідоме стороннім. Безліч пасток і небезпек у цих землях. Тут є всепоглинальні трави, змішані тварини та отруйні квіти, але ніщо не зрівняються в грізності із могутніми ентами-захисниками.<br><br>Ці старезні велетенські істоти охороняють мир у цих небезпечних землях, слідкують, щоби ніхто з місцевих не воював без причини, а ніхто із чужинців не розкрив таємниць. Незліченні віки вони оберігали свою землю, нездоланні й нестривожені, і лише частково знали про те, що відбувається зовні. Та зовнішній світ поширювався, чужинці довідалися про священну землю й кожної зими ставали все наполегливішими. Незабаром вони з’явилися, озброєні пристроями, щоби рубати, і полум’ям, щоби палити. І часто енти задумувалися — хто ж ці вразливі й винахідливі істоти? Що сталося з диким зеленим світом? Пройшов вік роздумів і вагань, тисяча теплих років тривалих досліджень у дусі традиції, тоді як все більше чужинців гинули й живили їхню землю.<br><br>Коли все, що колись квітнуло, зав’януло, цікавість переборола обережність. І було вирішено: один Захисник буде посланий у широкий світ. Йому буде доручено блукати там доти, доки знову не піднімуться льодовики, та слідкувати за змінами територій та істот, які їх населяють, а також вивчати невідомі небезпеки, які можуть загрожувати їхній священній землі."

				"npc_dota_hero_meepo_bio"										"«Як на мене, у житті важливо лише те, із ким знаєшся і що можеш роздобути. Коли ти мешкаєш серед руїн в Ущелині Тіней, то іноді бува тяжко знайти навіть простий харч. Але, як кажуть, хочеш жити — умій крутитися. Тут водяться тварюки, що можуть роздерти тебе, отож доводиться вигадувати, як ловити слабких і не траплятися на очі сильним. Але, з іншого боку, руїни мають історію, а для декого історія — коштовна штука. Там раніше стояв палац, у якому проводилися всілякі темні ритуали. Погань та й годі. Якщо вижив після церемонії, вони брали кристал і розколювали його на шматки, а душу мученика ділили на частини. Але митці з них були пригожі! Скульптури робили гарні, все таке. От що я скажу: їхні витвори й досі трапляються то там, то сям. Якщо назбирати повний клунок цяцьок і продати їх у місті, грошей вистачить, щоб кормитися кілька тижнів. А як дуже поталанить, може, знайдеш кристал Ущелини Тіней. На них став ціну повище — завше знайдуться божевільні довбні, що шукають подібні речі. Якщо ж не вийде, то продавай кристал першому ліпшому магові, як той завітає до міста. Вони такі штуки просто обожнюють. І все ж, як би там не було, будь обережним, коли триматимеш ті кристали. Повір: якщо такий зламаєш, то буде непереливки!»"

				"npc_dota_hero_visage_bio"										"Над входом у Вузький лабіринт розташовані моторошні ґаргульї, які поглядом проводжають подорожніх у потойбічний світ. Звірі й птахи, люди й монстри, усі істоти, які помирають і вирішують перейти за межу, обов’язково пройдуть повз них. Відділений від тіла дух, що вирішив пройти крізь вуаль смерті, уже не зможе повернутися. Коли ж з’являється шанс, чи то через майстерність, чи то через хитрощі, і він покидає небеса чи пекло, жахлива ґаргулья Візаж, матеріалізована форма Некроліка, вирушає, аби повернути втікача назад. Безпощадна й смертоносна, непідвласна смерті чи втомі, Візаж переслідує свою здобич до самого кінця, знищуючи ісіх, хто міг прихистити духа-утікача. Наглядач за законами загробного життя не знає спокою доти, доки мертві можуть бути відроджені. Візаж поверне їх у належне місце — це лише питання часу."

				"npc_dota_hero_undying_bio"									"Скільки часу пройшло, відколи він втратив своє ім’я? Понівечені руїни його розуму вже не знають цього.<br><br>Він слабко пригадує обладунок, стяги й похмурих родичів, що їхали поруч. Він згадує битву, згадує, як біль і страх, неначе кістляві руки смерті, вирвали його із сідла й жбурнули в безодню Мертвого Бога, разом із його братами, щоби небуття поглинуло їх. У нескінченній темряві час покинув їх. Думки покинули їх. Здоровий глузд покинув їх. Проте голод залишився. І вони кинулися один на одного, використовуючи поламані нігті та покришені зуби. І почалося: спочатку здалеку, ледве чутна нота на межі сприйняття, потім до неї приєдналася ще одна, і ще одна, і так безупинно. Хор виріс у відчутну стіну звуку, що лунала в його голові, поки не витіснила собою всі інші думки. Коли похоронна пісня поглинула його, він простяг руки до Мертвого Бога з готовністю прийняти остаточну загибель, але не для цього його було обрано. Мертвий Бог жадав війни. У череві небуття герой отримав нову пропозицію: поширювати землею похоронний спів, підіймаючи мерців проти живих. Він став Невмирущим, вісником Мертвого Бога, готовим щоразу падати й підводитися, але не дати перерватися похоронному співу."

				"npc_dota_hero_rubick_bio"												"Кожен чаклун може використати кілька заклинань, а деякі можуть навчатися достатньо довго, аби стати чарівниками. Однак, лише найталановитішим дозволено мати титул мага. Утім, як і в будь-якому іншому колі чаклунів, відчуття спільноти ніколи не гарантувало чесного змагання.<br><br>Уже відомий у вищому чаклунському колі дуелянт і вчений Рубік ніколи не думав, що у нього є задатки мага. Доти, доки його не спробували вбити всьоме. Із зітханням викинувши дванадцятого із так званих убивць зі свого балкона, він усвідомив, наскільки безнадійно нецікавими стали замахи на його життя. Раніше несподіване клацання пальцями чи поява вогню на чиїйсь руці змушували його радісно підстрибувати, але тепер усе стало повністю передбачуваним і нудним. Йому хотілося серйознішої боротьби. Отож він одягнув свою бойову маску і зробив те, що зробив би кожен чарівник, який прагне вищого статусу: оголосив про намір убити мага.<br><br>Незабаром Рубік усвідомив, що напавши на одного мага, він напав на них усіх, і ті кинулися на нього всіма своїми силами. Кожне закляття будь-якого з його супротивників було невпинним потоком енергії, кожна атака — розрахованим на вбивство ударом. Та дуже швидко трапилося те, на що вороги Рубіка не розраховували — їхня майстерність обернулася проти них. Всередині виру магії Рубік реготав, непомітно читаючи й копіюючи здібності одного, щоби використати їх проти іншого. І сіяв, таким чином, хаос серед тих, хто об’єднався проти нього. Почали з’являтися звинувачення в зраді, і незабаром маги почали битися один з одним, навіть не підозрюючи, хто спонукав їх до цього.<br><br>Коли битва, зрештою, стихла, все навколо було обпалене й заморожене, потрощене, полите й порване. Тільки Рубік виділявся на тлі безладу, дещо побитий, але захоплений святом, яке йому випало. Ніхто не зважився сперечатися, коли він подав заявку на прийняття у Таємну раду, й Одинадцять нетварних згодилися як один дати йому титул Верховного мага."

				"npc_dota_hero_disruptor_bio"											"Юному обдарованому Буретворцю судилося першому розкрити таємниці літніх дощів у високогірних і посічених вітром степах Друуда. Постійно під нападами як з боку природи, так і з боку цивілізованого королівства на півдні, гірський народ Оґлоді віками проживав на безкінечних гірських плато. Вони — слабке відлуння колись могутньої цивілізації, занепале плем’я, мистецтво управління погодою якого сакральне і неосяжне. Навіть вони самі не розуміють його природи. Для них, жителів гірських степів, погода була схожа на релігію, вона давала життя, але могла й забрати його в будь-яку мить. Смертельні розряди блискавок, супутники життєдайного дощу, забирали із собою взамін життя, залишали обпалені трупи.<br><br>Хоч і невисокий, як для свого народу, Буретворець був безстрашним і одержимим жагою до знань. Ще зовсім юним і без свого верхівця, він проводив увесь свій час у дослідженнях руїн древніх міст, вивчаючи зруйновані бібліотеки та заіржавілі майстерні. Зрештою, його пошуки завершилися успіхом. Він знайшов те, що хотів, і повернувся до свого племені. Коли він розібрався в кресленні давнього пристрою, то отримав владу над різницею потенціалів та став здатен створювати буревії за власним бажанням. Частково чари, частково ремесло, його котушки містять у своїх пластинах силу, здатну дарувати й забирати життя. Силу, здатну дати відсіч південцям і будь-кому, хто насмілиться порушити кордони священних земель Оґлоді."   

				"npc_dota_hero_nyx_assassin_bio"										"Глибоко в архівах Ультимірської академії, серед фоліантів про драконову кладистику та книг із неперекладними заклинаннями, є древній том про ентомологічні диковини. Укладена вченими книга описує телепатичні таланти скарабеїв-ревнителів, дивного виду соціальних комах зі здібностями, що є унікальними для всіх семи світів.<br><br>На відміну від інших личинок колонії, убивця Нікс не перетворився на жука з обмеженим мисленням та тупими кінцівками, притаманними робочим особинам його роду. Він пережив особливе перетворення, що сталося з благословення самої Нікс. Він був обраним, відібраним із багатьох і помазаним екстрактом самої королеви-богині. Не всі виживають після темного благословення в королівських покоях, але він проявив свій глибокий розум та гострі кігті, нещадні леза яких розсікали повітря, поки думки проникали у свідомість тих, хто був навколо. З усіх скарабеїв-ревнителів він єдиний був обраний для найвищого покликання. Після перетворення він відродився з благословенням Нікс і здібностями, які слугують єдиній меті — вбивати заради своєї богині."

				"npc_dota_hero_naga_siren_bio"											"Присяжники слизеринської варти дають урочисту обітницю, котру часто повторюють перед битвою: «Слизерин непереможний». Направду, це не лише обітниця, а й закон, бо кожен, хто не виконає свого обов’язку, назавжди виганяється з ордену. Поразка — не для слизеринів.<br><br>Колись Слизис глибоко шанувалася своєю расою, багато років командувала цілим батальйоном соратників і мала унікальну зброю — свій незабутній голос. Сильною, верткою та пронозливою була ця підводна командувачка, що разом зі своєю смертоносною вартою непорушно стояла на захисті Глибенів і великих багатств затонулих міст. Та в останній битві під Креєм її війська були відкинуті розбійницькою армією левіантів, які шукали пожертви своєму богу Мельрону. Коли завершилася довга й кривава битва, а тіла прибрали із затонулих покоїв, то з’ясувалося, що зі скарбниці зникла коштовна чаша. Із сотні вартових вижило лише кілька, але їхня жертва й хоробрість вже не мали значення — скарб зник, честь утрачено. Так Наґа-Сирена стала вигнанницею. Її вислали на пошуки вкраденої чаші. Хоч вона може покласти у скарбницю в сотні разів більше, та все одно назавжди приречена жити на чужині, допоки не поверне вкрадене. Жодне золото не зрівняється з ціною втраченої честі."

				"npc_dota_hero_keeper_of_the_light_bio"										"На коні блідому скаче він — спалах незліченних світил, Хранитель Cвітла. Дуже давно Езалор втік із фундаментального плану буття, де разом з іншими Предтечами існував у величній первинній гармонії. Він — творіння, породжене на світанку Всесвіту. Зосередивши свою силу на верхівці осяйного посоху, він скаче одночасно у всіх світах, на крок випереджаючи хаос, який невідступно переслідує його. Свою справжню природу він ховає під фізичним тілом кульгавого старця, що ледь тримається в сідлі. Та варто Езалору зіткнутися з прислужниками хаосу чи силами пітьми, він вибухає первородним світлом, розкриває свою справжню могутність і знову перетворюється на силу, з якою варто рахуватися."

				"npc_dota_hero_wisp_bio"											"Іо — скрізь і у всьому. Для ворогів воно великий руйнач, для вчених мужів — поблиск божественного ока. Цей незбагненний згусток життєвої сили знаходиться одночасно на всіх планах буття, а найменші фракції його сутності втілюються у фізичному світі в кожну окрему мить часу.<br><br>Подібно великим близнюкам-вершникам, Темряві та Світлу, воно — мандрівник із давнини, чиє справжнє походження загублено у віках, фундаменталь всесвіту, сила, що старша самого часу, прибулець зі світів за межами розуміння смертних. Іо не що інше, як сукупність усіх сил тяжіння і відштовхування в матеріальному полі, розумне втілення заряду, який утримує елементарні частинки разом. Присутність Іо на фізичному плані можна угледіти лише в контрольованих викривленнях векторів цих сил. Доброзичливе за своєю природою, Іо може зв’язуватися з союзниками і передавати з енергетичного каналу свої незбагненні магнетичні сили, роблячи їх сильнішими і витривалішими. Нікому не відомі ані його мотиви, ані справжня міць. Іо — ефемерний гість у фізичному світі, який доводить, що всесвіт сповнений загадок і таємниць."

				"npc_dota_hero_slark_bio"												"Мало кому з мешканців суші відомо про Темний Риф — затонулу в’язницю, куди потрапляють найгірші підводні створіння за злочини проти своїх. Ця темниця звідусіль оточена лезами-шпичаками, а всередині переповнена убивцями-слизеринами, зрадниками з роду Глибенів та соціопатами-мерантами. Коридори її темні й заплутані, а стіни вкриті гострими мов бритва коралами. Лабіринт невпинно патрулюють верткі вугрі, а на сторожі непорушно стоять велетенські анемони. Виживають тут лише найбільш злісні і нещадні. У цьому мерзенному місці Сларк провів більшу частину життя, заточений за нікому не відомі злочини, не відаючи добра і позбавлений будь-яких радощів. Потайливий і безжальний, він завжди тримав свої плани і задуми при собі. Одного разу дванадцять в’язнів, прозваних згодом Дюжиною з Рифу, об’єдналися для втечі. Змовники оберігали свої плани в найсуворішій таємниці і розправлялися з усіма цікавими, хто намагався щось вивідати. Та хитрому Сларку вдалося про все дізнатися і знайти своє місце в затії. Плани Дюжини провалилися: у злощасний день втечі десятеро з них було вбито, а двох зловили живцем і публічно стратили на потіху інших каторжників. Однак ніхто не знав, що був і тринадцятий втікач. Скориставшись метушнею, Сларк прослизнув непоміченим повз охорону і швидко загубився в глибинах. Своїм новим місцем проживання він обрав небезпечні мангрові зарості біля південного краю Тінистого узмор’я. Сларк досі лишається єдиним в історії в’язнем, якому вдалося втекти з Темного Рифу."

				"npc_dota_hero_medusa_bio"												"Краса — це сила. Цією думкою втішалася Медуза — наймолодша й найвродливіша з трьох чарівних сестер Горгон, народжених морською богинею, тому що вона єдина із сестер була смертною. Ця думка втішала її до того дня, коли невідомі в масках вдерлися у світ Горгон і викрали її сестер, проявивши байдужість до їхньої краси та слізних благань. Один із нападників схопив також і Медузу, та потім з огидою кинув її: «Від неї смердить смертною. Нам не треба тих, що можуть померти». Принижена, розлючена Медуза вирушила до храму своєї матері та кинулася до богині, благаючи: «Ти позбавила мене вічного життя, тому я прошу тебе: дай мені силу! Силу, з якою я могла би присвятити власне життя помсті за цю несправедливість і врятувати моїх сестер!» Після довгих роздумів богиня задовольнила прохання своєї доньки, дозволивши Медузі обміняти її легендарну красу на лячну зовнішність і не менш страшну силу. Жодного разу Медуза не пожалкувала про свій вибір. Вона розуміє, що сила — єдина краса, яка варта того, щоби нею володіти, і лише сила може змінити світ."

				"npc_dota_hero_troll_warlord_bio"									"Немає нічого простішого, ніж образити троля. Ці запальні і ласі до суперечок істоти не втрачають жодної нагоди, аби взяти участь у спірці. До повноліття самці живуть у підземних печерах під житвом матріахині, не приносячи жодної користі, а тільки годуються та байдикують. Часто і дорослі тролі висять на шиї матріахині роками. Коли ж їх нарешті виганяють зі звичних місць, вони збиваються у голосливі бандитські зграї і скандалять з будь-якого приводу.
Можна уявити, якою треба бути заразою, аби тебе вигнали власні одноплеменці, які так люблять сперечатися і скандалити. Саме це й сталося з Джа’ракалом, тролем-торгашем з глибини Ховена.<br><br>Був він настільки злий й дошкульний, що навіть тролі з його власної зграї не витримали його. Якось після гострого нападу жадоби, коли він привласнив собі майже увесь скарб з останнього нальоту, терпіння одноплеменців лопнуло. Його скрутили, віддухопелили дубцями й викинули з табору. Ошалілий від люті, наступного дня Джа’ракал повернувся і перебив усіх, одного за іншим. А коли відійшов, то дав криваву клятву, що віднині буде лише сам за себе. Відтоді і донині блукає Джа’ракал світом, злющий і нещадний. Хоч прозвали його повелителем тролів, та повеліває він лише самим собою."

				"npc_dota_hero_centaur_bio"												"Кажуть, що життєвий шлях кентавра встеляють трупи полеглих. І для кентавра на прізвисько Воєвода цей шлях був дуже довгий. Багато чужоземців, що стикаються з чотириногими воїнами з кланів Друуда, часто помилково вважають їх простакуватими варварами. У їхньої мови немає письмової форми, культура бідна на графічні символи, музика не має чіткої структури, а релігія — суворих правил і догм. У кентаврів найкращим проявом думок і почуттів є битва. Це самовираження в чистому вигляді. І якщо вбивство серед кентаврів вважається мистецтвом, то найталановитіший із митців — Воєвода Бредворден. Свою славу він здобув на древній арені у землях Омекса, де тисячоліттями клани кентаврів збиралися на гладіаторські ритуали. І чим далі ширився поголос про нього, тим більше глядачів з усього світу прибували, аби побачити великого кентавра в дії. Він завжди виходив на арену перший і йшов останнім, і створював там шедеври кожною бризкою крові, кожним помахом леза. Таким є його мистецтво — це поезія крові та сталі, що лягає химерними візерунками на блідих пісках бойовища.<br><br>Воєвода перемагав доти, доки арена не вибухнула вигуками його імені, і він не лишися на полі бою сам-один, непереможним чемпіоном. Воєвода отримав великий пояс Омекса, який одягнув на свій могутній торс, але в перемозі відчув лише порожнечу. Як справжньому воїну існувати без супротивників? Того ж дня великий кентавр полишив Омекс і встановив собі нову мету. Для свого народу Кентавр-Воєвода — найвеличніший воїн з усіх, які коли-небудь ступали на арену. Тепер Воєвода прагне довести, що він — кращий воїн з усіх, які коли-небудь жили."

				"npc_dota_hero_magnataur_bio"											"У єдиному питанні погоджувалися ковалі з гори Жорлак: у тому, що роги маґнорога є найдорогоціннішим з усіх матеріалів. І найгостріший та найбільший із них належав звіру, якого вони назвали Маґнус. Він легко пронизував своїм рогом ще їхніх батьків, які намагалися заволодіти головними скарбами його роду. Щодня він повертався у печеру із червоними від крові копитами і рогом, доки родоначальниця не закликала його і весь рід полишити печери і знайти прихисток на півночі, сховавшись у тіні гори. Маґнус лише посміхнувся, адже він завжди міг захистити свій народ. Він вирішив, що плем’я залишиться, адже маґнороги не вірять у випадковості… і не змінюють своїх рішень.<br><br>Однак, коли трапилося виверження гори Жорлак, що спопелило половину його роду, Маґнус усе ж наважився змінити долю. Ті, хто вижив, рушили на північ, але дорогою стріли залогу з сотнею воїнів, озброєних луками і загартованою сталлю. Меншого Маґнус і не очікував. Він повів своїх найвідчайдушніших братів і сестер у битву із люттю, яку можна порівняти лише з міццю вогняної гори, що залишилася позаду. У цей час старійшини, матері та дитинчата маґнорогів один за одним ховалися у заметах. Про те, що сталося далі, ковалі сперечаються й донині.<br><br>Одні говорять, що Маґнус відновив свій рід, а інші — що не пережив битви і помер від смертельних ран біля тіла своєї родоначальниці. Утім, усі вони помиляються. Маґнус дав обітницю, що повернеться у своє плем’я… але тільки тоді, коли останній із винних у виверженні гори Жорлак знайде свою смерть від його могутнього рога. Адже маґнороги не вірять у випадковості."

				"npc_dota_hero_shredder_bio"										"Крики ніяк не виходили з голови Різрака. Він працював без перепочинку, вигинав, дробив, будував і кував. Сон полишив його, він тільки майстрував. Минули місяці відтоді, як він закрився в майстерні свого дядька, і кінець був близьким, як ніколи. Він почухав спину, лише на мить закрив очі й задрімав: він побачив квіти, море квітів, що неквапливо пливли тихими водами Затоки Віщувань. Ще мить — і вони розверзнуться хмарою смертоносного пилку, що вбиває усе живе. Різрак прийшов до тями й почав працювати ще завзятіше. Годинами майстерню наповнював шум гострильного каменя: то Різрак наточував леза своїх велетенських пилок, поки в його свідомості стояла єдина картина — як лози душили його колишніх сусідів і оплітали будинки. Повінь у Затоці Віщувань була нічим у порівнянні з тим, що пустило коріння в стінах міста згодом.<br><br>Різрак думав, що пилкокостюм зробить його сильнішим, і це був останній рубіж перед страхом, що його поглинав. Гілки, тріски й кров. Коли місто впало, Різрак утік від дерев. Дерева вміли ходити. Дерева вміли битися. Дерева руйнували останні укріплення Затоки Віщувань і переслідували тих, хто уцілів. І от майстерню заповнила гнітюча тиша: Різрак витягнув товстий ланцюг із руки костюма, перебрав кожну ланку, провів тремтячим пальцем по пазуру на кінці — усе готово.<br><br>З тремтінням Різрак запустив сповнений лезами механізм. Коваля охопив страх — перед тим, що на нього чекало, і з чим йому доведеться битися, аби повернути спокій. Коли пилкокостюм завібрував і ожив, Різрак вже знав — він має зійтися зі своїм страхом віч-на-віч, і ця зустріч буде не з приємних."

				"npc_dota_hero_bristleback_bio"											"Ріґварл ніколи не уникав бійок і не повертався спиною до супротивника, навіть якщо той був більший і сильніший. Загартований у п’яних дебошах, він став постійним учасником підпільних боїв, що проводилися в тавернах на тракті між Сломом і Ельзе. Якось умілого бійця запримітив один шинкар, який шукав викидайла в бар. За скромну випивку Бронеспин став збирати з відвідувачів плату, стежити за порядком і час від часу ламати кінцівки особливо незговірливим клієнтам (а одному бідоласі членистоногому одного разу зламав цілих п’ять).<br><br>Та все ж Бронеспину довелося зустріти бійця рівного собі. Одного разу під час чергової вечірньої вахти, вже напідпитку від хмелю, він підійшов за платою до одного кряжистого здорованя з півночі і, ледь вимовляючи слова, пробурмотів: «Щось не подобаються мені ваші бивні, шановний». Що тут почалося! Це було побоїще віку! У бій кинулося з дюжину відвідувачів. Не вцілів жоден стілець. Хоча Ріґварл неабияк приклався до галабурдників, але й сам не слабко отримав по печінці. І все б нічого, але сталося щось страшне — клієнт пішов, не заплативши за випивку. За кілька тижнів рани Бронеспина затягнулися, а вирвані голки відросли, однак удар по честі викидайла було завдано незрівнянний. Рахунок він оплатив зі своєї кишені і поклявся вистежити північанина та стягнути плату сповна. Після цього він зайнявся тренуваннями, чого раніше ніколи не робив, і несподівано для себе зробив вражаюче відкриття. Розправивши голки і усміхнувшись крізь зуби, він зрозумів — іноді все ж варто показувати супротивнику спину."

				"npc_dota_hero_tusk_bio"										"Славна була бійка! Після неї в таверні «Вовча діра» на ногах залишився стояти лише Імір — він же Бивень, він же Жах із Бар’єру, він же Сніжна куля з Кобальту і єдиний, кому вдалося здолати одного добре відомого викидайла з голками на спині. Усе почалося з невинного спору «хто кого?», що не рідкість серед завсідників закладів такого роду. У результаті в шинкаря не залишилося жодної цілої пляшки, глечика або стільця, а в глибокий нокаут відправилося четверо тутешніх пожильців, один коваль і шестеро кращих вояк Морозної дружини. Споглядаючи цю картину, Імір проголосив гучний тост на свою честь і осушив кухоль хмільного.<br><br>Щойно оговтавшись, переможені почали вимагати реваншу і ставок вище. Іміра це лише тішило, от тільки він сумнівався, що у цих бідолах ще щось залишилося з готівки. Бачачи погром і намагаючись будь-яким чином запобігти черговому дебошу, шинкар пішов на хитрість. Оскільки Імір, незважаючи на свої відмінні бойові якості, ніколи не брав участь у реальній битві, не відав хаосу на полі брані, і не знав, якою нерозбірливою часом буває смерть, шинкар запропонував йому нове парі: взяти участь у наймасштабнішій битві, неважливо за яку сторону, при цьому вижити і розгромити ворога. Ну а що на кону? Звичайно ж, добряча порція питва за рахунок закладу."

				"npc_dota_hero_skywrath_mage_bio"									"Драґонус посідає високий пост монаршого мага при дворі Похмурої Зграї, але дні його сповнені смутку. Він успадкував обов’язок захищати будь-кого, хто займе Тернове Гніздо, але чільну королеву небогнівців маг ненавидить усім серцем. Як спадкоємець знатного роду, наближеного до керівної династії, у дитинстві він сильно здружився зі старшою кронпринцесою Шендельзарою, яка мала володарювати Гніздом. Він любив її ніжно й самовіддано, але коли настав час приступити до вивчення магічного ремесла, Драґонус із головою поринув у навчання, забувши про все на світі.<br><br>Захоплений вищими матеріями, він прогледів, як за його спиною готується підступна змова проти коханої Шендельзари. Коли монарший двір зворушила звістка про заколот і захоплення влади, маг нарешті відволікся від фоліантів, щоби почути страшну звістку — Шендельзара зникла, а в Терновому Гнізді сиділа її нещадна молодша сестра. Драґонус був безсилий що-небудь зробити. Магія небогнівців служить тільки для захисту монарха, тож будь-які дії проти корони були б марні. Тепер він терпляче несе службу, таємно сподіваючись, що прийде день, коли кохання всього його життя посяде належне їй місце. Про його думки невідомо нікому, окрім богині Скрі’Ок, чия магія перетворила скалічене тіло Шендельзари на чисту енергію помсти.<br><br>Понад усе на світі бажає він, щоби принцеса повернула свою колишню фізичну форму та знову посіла трон. Благородному й чесному магу ненависне його становище при дворі, але найболючіше для нього — підозрювати, як сильно ненавидить його нинішня Шендельзара, що стала Мстивою Душею."

				"npc_dota_hero_abaddon_bio"									"Фонтан Авернуса — джерело родової могутності, розлом первісної земної тверді, з якого вже протягом багатьох поколінь струменять випари віщунської сили. Кожного новонародженого з печерного Дому Авернус купають у чорному тумані, і через цей ритуал він отримує нерозривний зв’язок із містичними енергіями землі. Діти зростають, вважаючи себе непохитними захисниками родових традицій і звичаїв свого королівства… Одначе насправді вони захищають лише сам Фонтан. А мотиви первісного туману неясні.<br><br>Коли немовля Абаддона купали у Фонтані, то щось пішло не так. У дитячих очах спалахнуло світло розуму, що злякало всіх присутніх і змусило перешіптуватися жерців. Його ростили з надією на те, що він, як і всі нащадки роду Авернус, обере шлях бойових тренувань, щоб у разі необхідності очолити родову армію для захисту земель пращурів. Та Абаддон був далеким від цього. Коли інші навчалися поводженню зі зброєю, він медитував біля туману. Абаддон глибоко вдихав випари, що підіймалися з Фонтану, і навчився об’єднувати свій дух із тим могуттям, що протікало глибоко під землею. Він перетворився на істоту з чорного туману.<br><br>Це було розчарування для роду Авернус. І старійшини, і молодь звинувачували його в нехтуванні власними обов’язками. Проте всі ці звинувачення припинилися, коли він вперше виїхав на битву і вони побачили як сила туману дала Абаддону владу над життям і смертю, владу, про яку ніхто з лордів роду Авернус не міг навіть мріяти."

				"npc_dota_hero_elder_titan_bio"											"Ви можете запитати: «Як світ став таким?» Чому серед усіх світів саме цей має таку дивну форму, населений такими різноманітними і строкатими істотами з такою багатою культурою та історією? «Відповідь, — лунає шепіт, — знають титани».<br><br>Вони існували від початку часів, і навіть якщо не споглядали створення сущого, то з народження відчувають його відлуння. Затавровані найпершими силами всесвіту, вони не бажали нічого іншого, окрім як продовжувати творіння самостійно. Вони вирішили змінювати матерію за власним бажанням: вдаряючи, нагріваючи, вигинаючи і розриваючи її. І коли матерія стала для них надто простою, вони стали змінювати самі себе і один одного. Загострюючи розум і перековуючи дух, вони досягли небувалої могутності. Наступною метою стало перероблення самої реальності. Тим не менше, навіть тут вони іноді робили помилки — великі амбіції мають свою ціну.<br><br>Той, кого звуть Древній Титан, був великим винахідником, який осягнув майстерність творіння. Відточуючи майстерність він випадково пошкодив те, що вже не можна було відновити. Він провалився у зламаний світ — уламок власної душі. Там, серед зубчатих розломів, тріснутих рівнин та інших відламків він і перебував. Саме тому світ, яким ми його знаємо, нагадує жменьку тих, хто вижив у кораблетрощі, про яку всі давно забули. Забули всі, крім одного, який винуватить самого себе. Цілу вічність він безупинно шукає спосіб усе виправити, зібрати розколоту душу воєдино і навести у світі лад. Саме його ми звемо Древнім Титаном."

				"npc_dota_hero_legion_commander_bio"									"Вони прийшли без попередження. У стінах Стоунхолу пролунав жахливий гуркіт, і з таємничої чорноти явилася незліченна орда звірів з вогнем та поганським чаклунством, що вбивали та викрадали матерів і синів задля темних цілей. З усього могутнього війська лише Бронзовий Легіон під командуванням норовливої командувачки Тресдін був досить близько, аби відповісти на заклик до бою. Вони їхали в місто через заплямовані кров’ю провулки та ринки в полум’ї, прорубуючи собі шлях через жахливий натовп до джерела несподіваного набігу — потойбічного розриву посеред міської площі, на краю якого лютував жахливий очільник темного війська.<br><br>Огорнутий їдким мерехтінням, ватажок орди безодні змахував масивним лезом, розрізаючи навпіл воїнів, чия плоть одразу починала псуватися. Тресдін підняла свій заплямований кров’ю меч, спрямувавши свій погляд на звіра. Він озирнувся, вишкіривши ікла у посміху. Попри бурхливу битву навкруги, вони рушили одне на одного.<br><br>Відбиваючи удар за ударом, пара танцювала в смертельній дуелі, поки солдати Бронзового Легіону один за одним ішли на той світ. Коли ворог заніс над нею меча, Тресдін стрибнула вперед. Сутичка змінила свій хід. Раптовий безжальний удар влучив у жінку і ледь не збив її з ніг, та Тресдін усе ж спромоглася зібратися з силами для удару у відповідь. Лезо черконуло об лезо й шугнуло вниз, оминувши руків’я, і вже наступної миті поміж іскор і крові виднілася розрубана лапа. Потворні глядачі дивилися з подивом, а командувачка лише збільшувала натиск, меч її гриз ворожу плоть, шукаючи тріпотливе серце. Із хмародерним криком звір вибухнув потоками крові й мук. Пекельний портал замиготів, потойбічний розрив зник так само раптово, як і з’явився. Залишки загарбників швидко полягли від стоунхольської сталі.<br><br>Однак переможцям було нічого святкувати: місто в руїнах, уцілілих мало. Пожежа розгоралася. Розгорнувши військові стяги, Тресдін зібрала всіх союзників, яких змогла. Її гнів нуртував, коли вона присяглася жорстоко помститися силам безодні — і нехай буде проклятий той, хто стане їй на шляху."

				"npc_dota_hero_ember_spirit_bio"										"У глибині Кряжу Стогонів загубилася Фортеця Полум’я: її зали порожні, а двори вкриті листям і пилом. Усередині фортеці стоїть топазовий казан, до країв наповнений попелом поховального вогнища воїна-поета Сіня. Протягом трьох поколінь Сінь навчав своїх послідовників техніці захисного полум’я — набору мантр для підготовки розуму і тіла до суворої реальності за стінами фортеці.<br><br>Однак, як і в кожного воїна, у нього були вороги, і на схилі літ Сіню зустрівся гідний суперник, який вкоротив йому віку. Учні славного воїна розбіглися хто куди. Роки змінювалися століттями, послідовники — нащадками, а його вчення і далі передавалося тихим шепотом із вуст в уста. Полум’яний небожитель, допитливий прояв вогню, захопився багаторічним спадком вчителя і кинувся у фортецю, знову запаливши останки. З цього гарячого попелу і постав образ охопленого полум’ям Сіня. Його уважне обличчя говорить про готовність тренувати і вчити, і дарувати вогонь пізнання усім, хто шукає наставника."

				"npc_dota_hero_earth_spirit_bio"									"Серед скель й ущелин Верховини є покинутий рудний кар’єр, з якого добувався священний нефрит. З цього рідкісного матеріалу один умілець вирізав статую великого генерала Каоліня, головнокомандуючого знищеної десятитисячної армії. Солдати і священики, блазні й акробати, усі були поховані під землею довгі тисячоліття зі статуєю самого генерала на чолі.<br><br>Та ремісник не міг знати, що у кар’єрі мешкав дух землі — елементаль, що перебував у єдності з планетою. Коли нефрит увібрав цю силу, що накопичувалася довгими століттями, статуя ожила і вийшла на поверхню. Тепер перероджений Каолінь, або Дух Землі, мандрує стежками Верховини і бореться заради землі, закликаючи при необхідності залишки своєї могутньої армії, що донині схована у земних глибинах."

				"npc_dota_hero_abyssal_underlord_bio"	"Жоден міф і жодна пісня не провістили його прихід. <br><br>Глибоко під поверхнею світу лежать невідомі дива та жахи. Глибоко у земній тверді, попід неспокійними лавовими полями та основами сплячих вулканів, стоїть обсидіанове місто Азійоґ, незрівнянна кам’яна кладка якого простягається вздовж безмежної печери. У пористих стінах, побудованих на кістках незліченних рабів, лежать володіння Пекельної Орди та їхнього жорстокого повелителя Вроґроса. <br><br>Озброєний кращими ковалями свого народу та навчений мистецтву темного розлому, Вроґрос здатен заклинати полум’я та руйнівну злобу у вигин між світами. Він завжди шукав способів розширити свої володіння, знищуючи або поневолюючи всіх на своєму шляху. Проте підземний світ невеликий, тож Вроґрос обернув свій погляд нагору. Своїм наказом він прирік на смерть легіони розвідників, відправивши їх на розтерзання мешканцями поверхні, щоб оцінити міць ворогів. Тепер же Вроґрос готовий продовжити своє завоювання. Він особисто ступить на освітлену сонцем землю, щоби показати світові його майбутнього володаря. Ті, хто зустрінуться з ним, упадуть на коліна та сплатять данину, або ж помруть на місці."

				"npc_dota_hero_phoenix_bio"									"Самотньо у непорушній темряві виблискує перше сонце Хранителя, єдина точка розумного світла, якій судилося принести тепло у холодну порожнечу. Протягом тисячоліть цей сліпучий вогник концентрував енергію і зрештою вибухнув як наднова зоря. З полум’я з’явилися нові вогники — зоряні копії свого батька, що теж вирушили в океан темряви і стали сузір’ями. З часом і вони стали надновими, породжуючи нове світло. Так продовжувався цикл народження і переродження, доки все небо, створене титанами, не стало сяяти і мерехтіти.<br><br>У цій космічній печі сформувалася зірка, відома смертним як Фенікс. Як і її предки, вона була викинута у безмежний космос, щоб знайти своє місце серед небесних братів і сестер. Однак небесним пташеням оволоділа непереборна цікавість — що саме зігрівають його яскраві старші родичі? Протягом багатьох років він пізнавав світ. Він дізнався, що незабаром посередині усіх світів, як цілих, так і зруйнованих, утвориться ядро, у якому усі сили зійдуться у вселенському конфлікті. І цьому центральному світові знадобиться дещо більше, ніж просто далекі промені помираючого сонця. Так зоряне дитя набуло своєї земної форми, аби нести світло усім, хто потребує цього, і, можливо, здійснити свою зоряну долю."

				"npc_dota_hero_terrorblade_bio"									"Терор — демон-мародер поза законом, якого бояться навіть інші демони. Бунтівник, який обікрав демонічних владик, проігнорував секретні ритуали, яких мав би беззаперечно дотримуватися, і знехтував кожним законом усіх семи зон Пекла. За свої злочини він був жорстоко покараний, адже навіть у Пеклі є своє пекло. Після сурового суду з багатьма полеглими з усіх сторін його полонили в Чорторий — прихований вимір, що слугує в’язницею для демонів.<br><br>Але Чорторий — не звичайна в’язниця. У цьому похмурому віддзеркаленні реальності демони приречені вічно дивитися на викривлені відображення своїх душ. Але замість того, щоб страждати, Терор оволодів найгіршим своїм віддзеркаленням — жахливим демоном неймовірної сили. Зі своїм внутрішнім звіром під контролем він знищив фрактальні тюремні стіни і вирвався на волю, щоби сіяти терор на все суще."

				"npc_dota_hero_oracle_bio"											"Віками спадкоємці Високого престолу Цимурії замовляли придворних оракулів у Мерхлому Інкубаторії, що стояв високо в горах Кряжу Зилотів. Початкова оплата за служителя вносилася під час зародження його ембріону, а повна сума виплачувалася, коли вже дорослий, натренований провидець прибував до двору Карбованого Короля.<br><br>Народжені від блідих сивіл, усі офіційні оракули тілом перебували в нашому світі, а душею мандрували в інших вимірах, тримаючи зв’язок через тонку астральну пуповину. Після цих космічних подорожей їхні слова ставали вогнем, хоча уста залишалися з плоті. Цимурійські радники дуже цінували містичні пророцтва та виявляли в них не лише картини майбутнього й поради для дипломатичних місій, а й використовували передбачення як запоруку перемоги для Карбованих Королів — як у юридичних тяжбах, так і на полях бою. Так було протягом багатьох поколінь, і сторінки Карбованого Фоліанта стабільно поповнювалися іменами нових королів-тріумфаторів і назвами нових завойованих земель. І було так доти, доки до двору не прибув черговий оракул на ймення Неріф, якому судилося стати провидцем останнього з монархів у кам’яній короні.<br><br>Із самого початку пророцтва Неріфа були дивними: здавалося, що вони не просто віщують майбутнє, а створюють його. Одного разу таємничому віщуну достатньо було поділитися з правителем непроханою порадою, щоби цимурійці миттєво опинилися в конфлікті з новими ворогами. Відчуваючи загрозу своїй владі, придворні радники одразу ж пов’язали ці негаразди з діяльністю оракула. Вони зажадали його усунення та звернулися до сивіл з вимогою замінити дефектного пророка на гідний екземпляр. Тоді Неріф передрік, що Інкубаторій очікує катастрофа — і просто за кілька годин радники отримали страхітливу звістку, що стародавню школу пророків зрівняла із землею потужна гірська лавина. Побоюючись долі блідих сивіл, радники поховалися у своїх домівках зі сподіванням уникнути уваги оракула.<br><br>Та Карбований Король був надзвичайно практичним монархом і засумнівався у відданості своїх радників через їхні надто помірковані погляди. Оракул із таким рідкісним даром має стати його зброєю у війні за нові території, думав він. Без жодних вагань король розігнав боязких порадників і зробив Неріфа своєю правицею. Не в змозі осягнути таланту Неріфа, правитель учинив просто — наказав оракулу втілити свої забаганки в пророцтвах.<br><br>Спочатку все було добре. Останній Карбований Король хвалився, що, маючи під рукою улюбленця долі, він і сам міг забавлятися з фатумом на власний розсуд. Одного разу, перед вторгненням у володіння Ненаситного Сатрапа, король наказав оракулу навіщувати чергову перемогу, однак у відповідь почув дивний шепіт: «Усе можливо». Як король не намагався, із Неріфа так і не вдалося витягти жодних ясніших тлумачень. Попри це монарх був упевнений у силах свого війська: Сатрапія не мала виходу до моря, її армія була погано озброєна й відрізана від усіх союзників. Тож пророче «усе можливо» він розцінив як доказ своєї тактичної переваги та надійності плану.<br><br>Тепер же ми знаємо, що королю слід було зрозуміти слова провидця не так. Катастрофу, що потім трапилася на підступах до палацу Ненаситного Сатрапа, майже неможливо змалювати в уяві, навіть вчитуючись у її описи з «Анотованих хронік імовірності». Здалося, що в самий розпал бойовища битва почала неначе двоїтися, розгалужуватися. У кожну важливу мить сутички виникала й розпадалася на фрагменти нова реальність: солдати, які вже пали в бою, водночас стояли в строю та йшли в бій. Їхні уми також розділилися — воїни були і мертвими, і живими, реальними і нереальними, а кожна з армій одночасно і перемагала, і зазнавала поразки. Всесвіт перетворився на дзеркальну залу, в якій дзеркала розліталися на друзки в нескінченному вихорі.<br><br>У результаті всіх здолало безумство: не в змозі усвідомлювати водночас перемогу та поразку, Карбований Король поринув у міцні обійми божевілля. Та ж доля спіткала і Сатрапа. Реальності кожної сторони цього протиборства продовжували розгалужуватися, формуючи нескінченну низку історій, учасники яких були не в змозі осягнути цієї роздвоєності. Зрештою всі вони втратили здатність годуватися, одягатися, захищатися або розмножуватися традиційним способом.<br><br>Задовго до того, як зник ефект від цих подій, цимурійські радники схопили та зв’язали Неріфа, заткнули йому рота та витурили зі свого світу якомога далі у міжвимірний простір, де він би не міг їм ніяк нашкодити. Але для них вже було запізно. Цілком можливо, і для нас."

				"npc_dota_hero_techies_bio"									"Нікого так ще не ненавиділи жителі Бухти Драгувачів, як посіпак із підприємства «Знесення та підривні роботи». Але от халепа: Бухта щезла з лиця землі. А з нею й Тотерін. І Траппер Таун. Узагалі, якщо прослідкувати історію компанії, виявиться, що де б не з’являлися підривники, там зникали цілі міста.<br><br>Кінець Бухти Драгувачів почався з революційного винаходу. Генії піротехнічної справи, Скві, Сплін і Спун, отримали замовлення — винайти безпечний спосіб детонування вибухівки в штольнях під містом. Трійка розробила небачений донині механізм: кнопку, яка дозволяла запалити гніт на відстані, навіть не наближаючись до вибухівки.<br><br>Згораючи від нетерплячки випробувати свій винахід, трійка заладилася начиняти бочки жар-сіллю. Заготовок було так багато, що невдовзі їх тісна майстерня вщент заповнилася новими бомбами дистанційної дії. З тієї купи вони взяли один примірник і рушили в поле, у далині від міста. Закопавши бомбу в землю, підривники заховались у рів неподалік. З укриття Сплін натиснув кнопку детонатора — але нічого не сталося. Збентежений, він виліз із засідки і почав чимдуж тицяти кнопку, доки нарешті не пролунав вибух, утворивши в землі глибоку вирву. У піднесеному настрої Скві і Сплін вже зібралися додому, як тієї ж миті з оглушливим ревінням їх накрила потужна ударна хвиля.<br><br>Спантеличені від гучного вибуху, підривники крізь їдкий дим дісталися до своєї майстерні. Вона лежала в руїнах. Згори досі сипалися уламки та каміння, а на місці майстерні почала утворюватися вирва. Яма все ширилася і ширилася. Місто здригнулося: будинки мешканців один за одним почали провалюватися в підземні штольні, а жителі в паніці тікати хто куди.<br><br>Попри ту катавасію підривники сиділи на краю прірви й вдоволено гиготали — уявіть лишень можливості, які дає новий винахід! Хвилювало їх лише одне питання: як зробити вибух ще потужнішим."

				"npc_dota_hero_winter_wyvern_bio"									"Щоб творити, Аурот, як і будь-якій великій поетесі, потрібен лиш вільний час, однак життя у Зимової Виверни не таке спокійне, як їй би хотілося. Епос Ельдвурмів має давню та яскраву історію, однак з часів золотого віку ельвурмської поезії до Едд було додано лиш кілька рядків. Дехто вважає, що сучасні нащадки вчених драконів не такі талановиті, як їхні предки. Аурот із сумом констатує: «Ми забули, що ціль життя — не лише винищення ворогів. Кожен має розвиватися творчо». У пошуках натхнення вона зібрала експедицію, аби відшукати нові книги. Однак пошуки дуже стомлюють, тому вона не може приділяти творчості достатньо часу. Хоч Аурот має залишатися у своєму лігві та працювати над Еддами, їй постійно доводиться вплутуватися в епічні битви. Вона обшукує замки та древні бібліотеки, а коли в процесі здобуває славу, то вважає її лиш побічним ефектом своїх пошуків. Бойова слава Аурот не влаштовує — вона прагне літературного визнання. Її не задовольняє роль героя епічних сказань — вона бажає їх писати."

				"npc_dota_hero_arc_warden_bio"									"Перед початком усього існувала одна сутність: первісна свідомість. Безмежна, неймовірна, з незбагненними цілями. Коли всесвіт з’явився з громом, то ця свідомість розкололася. Два найбільші уламки цієї свідомості, які колись назвуть Сяйвом та Пітьмою, виявили один в одному лютих ворогів і присвятили всю мету свого існування знищенню супротивника.
<br><br>Війна стала загрожувати існуванню щойнонародженого космосу, і тоді третій уламок виявив бажання проявитися. Чистий розум, який назвав себе Зет, шукав шляхи припинення цього хаосу та відновлення єдності буття. Невмолима жорстокість братів викликала лише горе, і тоді Зет зібрав усі свої сили, щоб одним яскравим спалахом здолати ворогуючі сторони. Два духи-вороги були стиснені воєдино й утворили космічне тіло, що було відправлене кружляти супутником невідомої планети на невідомому краю всесвіту. Зет майже повністю втратив сили, але у всесвіті запанував лад. Звернувши погляд на темницю, Зет спрямував свої зусилля на догляд за нею. Багато тисячоліть страж лишався незворушним.
<br><br>Планета розквітала. Сповнена життя і турбот, звільнена від думок про жахіття, що ховаються під поверхнею нічного світила, та від знання про старання Зета їх стримати. Коли внутрішня сутичка дійшла до такої сили, що поверхня Місяця стала тріщати, Зет зрозумів, що його виснажених сил більше недостатньо. Місяць вибухнув на шматочки і випустив на волю давніх ув’язнених, що прагнули скуштувати битви.
<br><br>Вибух відкинув Зета на далекий край Галактики, де він знайшов себе зміненим силою братів. Він став позбавлений єдиної форми і думки, а його сутність розбилася на безліч уламків, що стримувалися лише енергією його летючого розуму. Зет придушив відчуття власної розділеності і помчав у бік відновленої битви братів, знаючи, що треба робити. Уламки первісної свідомості треба змусити об’єднатися, або знищити їх обох, щоби припинити вічний конфлікт…"

				"npc_dota_hero_monkey_king_bio"		"Протягом 500 років гори тиснули на нього, і лише голова залишалася вільною від тяжкої ваги кам’яної в’язниці, створеної старшими богами, щоби зупинити його дитяче бунтарство. Мох проростав на його обличчі, а з вух стирчали пучки трави; все, що він міг бачити — бур’ян та інші трави, які проростали із землі навколо і впиралися йому в щоки. Більшість вважали його давно померлим, замученим богами за розпалювання війни проти небес, і нічого, окрім легенд про нього, не залишилося. Але Мавпячий Король, як і історії про нього, не може померти.<br><br>
Тож він чекав. Він терпляче чекав, доки боги не прийшли та не запропонували йому шанс відпустити всі гріхи. І коли вони прийшли та назвали свою ціну, Сунь Укун погодився на їхню пропозицію: він мав супроводжувати молодого послушника в його таємному паломництві, захищати його від демонів та небезпек, які траплятимуться на шляху, та повернути людину додому після того, які він знайде жадану реліквію. Якщо Укун зробить це — смиренно підкорятиметься наказам людини та служитиме йому в цій святій місії — то він доведе, що змінився.<br><br>
Сунь Укун із честю виконав свою обіцянку богам та спокутував гріхи минулих повстань. Послушник, навчившися від труднощів багато нового, безпечно повернувся до свого храму з реліквією в руках; а Укун — вперше відчувши, що зробив щось правильне і богоугодне — ще тривалий час опирався своїй давній жазі пригод та слави. Але Мавпячий Король був народжений для пустощів… до того ж, ображати богів ніколи не набридає."

				"npc_dota_hero_dark_willow_bio"		"Дітям подобається розповідати історії про вигадані пригоди чарівників… Бо діти не знають, що більшість чарівників злісні придурки. Й у світі злісних чарівників є лише декілька імен, про які говорять із більшою відразою, ніж про Мірешку Санбріз.<br><br>Народжена у родині короля купців-чарівників, Мірешка зростала у Ревтелі, нації головорізів, де маніпуляції та вбивства були нормою. Хоч вона й була досить досконалою в орієнтуванні етикетом, поняттями та соціальними ритуалами, що пронизували кожен елемент її життя, та вона знаходила це все радше занудним.<br><br>Тому Мірешка зробила те, що робить більшість бунтівних дітей: спалила сімейний маєток та пішла разом зі своїм улюбленцем світляком Джекс жити життям мандрівних шахраїв."

				"npc_dota_hero_pangolier_bio"		"Чоловіки та жінки, які складають Ніванських галантів, живуть життям танцю з мечами, поневіряннями та куртуазними романами. І хоча більшість із них мають кредо «сповнене пригодами життя — єдине варте існування», подвиги Донте Панліна все ще змушують брови найвидатніших мечників злітати до небес.<br><br>Немає почвари, яку б він не міг здолати. Немає істоти, до якої він би не залицявся. Немає тирана, проти якого він не постав би. І немає шляхтичів, яких він не ошукав би своїм добре підвішеним язиком."

		 		"npc_dota_hero_grimstroke_bio"		"Люди Ашкавора зібралися навколо храмової площі з прагненням побачити піднесення свого нового стража. Вони хотіли бути поруч із людиною, яка мала прив’язати їхні душі до своєї власної. Та коли останній мазок його пензля ліг на рунний камінь і зв’язок із новим Піднесеним було запечатано, то всі — навіть ті, хто лишився вдома — відчули, що трапилося дещо жахливе.<br><br>Він же одразу зрозумів причину. Краплі сукровиці, які він роздобув для посилення сили чорнила, натомість отруїли його, а сила зв’язувального закляття тепер загрожувала поглинути його. Чорнильна скверна поповзла рунним каменем вгору по пензлю і заразила його руки. Звідти вона швидко поширилася. Коли вона охопила його обличчя і вуста, він уже не міг закричати, навіть якби захотів.<br><br>Усе своє життя він вираховував, як отримати силу, більшу за ті межі, які дозволяли його вчителі… Задля цього він готовий був піти на порушення священного заповіту про чистоту чорнил. І дійсно, джерело зв’язувальної сили тепер відкрилося для нього, він відчув такий потік сили у свою душу, який не міг раніше й уявити. Його найбільший тріумф був зовсім близько, якщо тільки він зможе його пережити.<br><br>Він увібрав силу з глибин зв’язку і спробував виштовхнути назад потік скверни. Великий стогін наповнив повітря — то був колективний крик його народу. Деякі ледь трималися на ногах. Слабкі одразу падали. Багато хто пробував втекти. А він висмоктував їхні життєві сили все більше і більше. Та й цього було замало, щоби зупинити чорнильний потік.<br><br>Тільки коли повітря покинуло залиті чорнилом легені, і чорнота вкрила все його тіло, він побачив вихід. Його зв’язок із народом Ашкавора — його народом — мав слугувати виключно задля їхнього захисту… Однак його можна було обернути й навпаки.<br><br>Страж зібрав останні сили і — цього разу ним керувала лише сліпа відраза — спрямував потік чорнил на сам зв’язок.<br><br>Він почав відчувати, як поступово чорнила відступають… І почув гучні крики свого народу, який охопила скверна. Коли остання краплина чорнил залишила тіло Чорнильника і він розплющив очі, то побачив, що світ змінився. Ашкаворський народ, яким він його знав, більше не існував. Усі до останньої душі перетворилися на жахливі тіні самих себе — в істот не з плоті і крові, а з в’язкого і зіпсутого чорнила."

				"npc_dota_hero_mars_bio"			"Марс, перший син небес, довгий час провів у веденні нескінченної війни та побачив безліч бойових походів під стягами свого старого імені. Війни підкорення та розплати. Справедливі та несправедливі… Завжди безжалісні. Так само, як і його батько, Марс потурав своїм найнизеннішим поривам — зі схильностями куди потворнішими, ніж у Зевса — і завдавав невимовних страждань.<br><br>Проте епохи поступово зникали за ним і егоїстичні шляхи його батька — шляхи багатьох благочестивих родичів, що засуджували <i>його</i> — врешті-решт стали порожнім звуком. Для задоволення його пристрастей самої війни вже було недостатньо. Уперше за вічні часи бог війни почав вагатися — з якою ціллю він розмахував своїм знаменним списом.<br><br>Як і воліли Долі, рішення прийшло швидко: він мусить вести війну заради більшої цілі та навіювати більше, ніж просто жорстокість та страждання від вигляду його гребня. Він повинен претендувати на мантію лідерства, яка є його невід’ємним правом, адже настав час спалити пантеон старої доби та збудувати нову імперію на вершині праху його родичів. Певно лише тоді він отримає задоволення і звеличить славу Марса в очах кожного."
				
				"npc_dota_hero_void_spirit_bio"			"Не тільки інші духи намагалися зрозуміти свідомість та вчинки найдревнішого з-поміж них — Іная, Порожнечого Духа. Причетний до таємниць, які здатні розколоти свідомість смертного, Інай спостерігає за роботою всесвіту з незбагненної точки зору. Його розпорядження виконують ретельно виховані прислужники, а він вибирається зі свого Прихованого храму в матеріальний вимір лише коли певен, що без нього не вийде направити плин реальності в належне русло.<br><br>Інай має експансіоністські плани на існування, але навмисне зосереджується на тому моменті часу, де він не бачить приреченості тканин різних реальностей на фатальне зіткнення. Тепер він виступив з ефіру, щоб особисто вирішити бій Древніх і приготувати своїх союзників до прийдешнього конфлікту, котрий він вважає значно серйознішим."
				
				"npc_dota_hero_snapfire_bio"			"Беатрису Запальницю та її дракона-ящера Мортімера завжди радий бачити нерозумний народ, що вештається пустельними маршрутами й оазами Нанарака — передмістя пустки, яку дощ оминає з давніх-давен.<br><br>Беатрису знають не лише за її ковальські вміння, але й за мудрість, радість і найлютіші печива, які коли-небудь бачив світ. Вона прожила до сивини й стала розкішною торговкою, бо має швидкий розум і ще швидше вправляється зі зброєю. <br><br>Пустка буквально всіяна кістками бандитів і невдах, які вважали, що можна скористатися добротою цієї тендітної бабці."
				
				"npc_dota_hero_hoodwink_bio"			"Своє дитинство Каптурниця провела серед густої ідилічної рослинності, що колись вкривала межі Крімвола. Та королівство розросталося, а потреби мешканців та армії збільшувалися, і вугільні й лісові барони вгризлися в красу прикордонних лісів у спробі відцапати собі більший кусень, щоби задовольнити потреби своєї землі.<br><br>Оскільки мешканці древніх лісів не могли захистити свої домівки проти пороху й сталі, вони постали перед вибором — здатися на милість армії крімвольців і жити біженцями в окремих областях, або ж утекти в пошуках нової долі на північ, у населені привидами ущелини й гаї імлистого лісу Томо’кан.<br><br>Тож саме в тому лихому північному імлоліссі й росла Каптурниця, вчилася виживати серед хижих тварин Томо’кана, відкривала для себе світ бандитизму й завдання шкоди іншим, а також шукала всі можливі неприємності на своє хутро… та <i>часто</i> сама ставала цими неприємностями для інших.<br><br>Коли дим крімвольських пожеж донісся до її домівки, Каптурниця замислилася про всіх родичів і друзів, які могли вціліти під час вторгнення і тепер виживають на змученій землі, шрами на якій повторюють шрами на серці самої Каптурниці. Вона не змогла встояти й вирушила до краю цивілізації, щоби поглянути на те зло, що знищило її колишнє життя.<br><br>Там вона побачила, що почвари з дитинства — то зовсім не почвари. Це були просто… люди. Солдати, робітники, купці… і біженці. А солдати, навіть із їхнім порохом і сталлю — ніщо в порівнянні із загрозами Томо’кана, тобто справжніми небезпеками з мацаками й зубами, навколо яких потрібно танцювати швидше за вертляве насіння клену.<br><br>Вивчивши всі безпечні стежки й заплутані проходи того імлолісся, до якого мудрі істоти навіть підходити не наважуються, Каптурниця тепер нападає на всіх, хто насмілюється вдертися в ці хащі, і охоче забирає те, що їй подобається, та знищує те, що їй не знадобиться. Проте заблукалі мандрівники можуть бути спокійними, адже вона допомагає їм знайти шлях до виходу з хащів."
				
				"npc_dota_hero_dawnbreaker_bio"			"Через еони після відходу Хранителя й народження доби світла декотрі з нащадків першого сонця повстали проти хаосу, породженого творцем їхнього предка. Вони називалися Дітьми Світла і вважали себе єдиними достойними одягнути на себе покинуту мантію Хранителя — очолити битву проти темряви, створюючи величні армії для очищення космосу від усіх створінь первісної ночі.<br><br>
Валора Світанкова — найвідоміший воїн із-поміж стародавніх творінь Дітей і осяйний вісник порядку та світла. Викувана в надрах юної металевої зірки й наповнена золотим диханням нового життя, вона отримала завдання нести мудрість Дітей Світла в найтемніші закутки всесвіту, де з кожним ударом свого молота в безкінечному бою проти хаосу Валора пронизувала вогнем небеса.<br><br>
Згодом Діти відкрили й іншу мету для Світанкової. Вони з’ясували як пронизати весь космос своїм внутрішнім світлом, і таким чином назавжди винищити всі прояви пітьми, тож послали Валору захопити джерело могутньої сили, останній елемент їхнього плану. Та вперше в житті Валора і її молот зазнали невдачі, а ціна поразки виявилася велетенською як для неї, так і для її повелителів. Проблиск Дітей Світла загас, а Світанкова лишилася одна серед чорного простору, де літала тисячоліттями, доки не потрапила до нового незвіданого світу.<br><br>
Тут вона відпочивала, доки мандрівна молода зоря не запалила стародавнє енергетичне вогнище — релікт Дітей Світла, що, як і вона, віками лежав під палаючими червоними пустками. Завдяки цій енергії Валора повернула собі невелику частку колишніх сил і побачила країну, яку роздирали війни та інші сили хаосу. Тож нехай її боги і зникли, але у Світанкової лишився молот, яким вона скористається задля відновлення добра та світла."
				
				"npc_dota_hero_marci_bio"		"Хоча багато хто захоплюється Марсі, мало хто знає про її походження. Вона мандрує переважно з принцесою Міраною, але коріння їхньої дружби сплутано таємницями, які ніхто з них не хоче розкривати без потреби. Для своїх союзників вона — вірний та щирий товариш, а для ворогів — безстрашний щит, що захищає тих, кого вона вважає друзями. Попри те, що нерозумні вороги бачать у ній невеличкого й незначного суперника, Марсі володіє внутрішньою силою, яка дозволяє їй завдавати неймовірно потужних ударів. Вона знищить будь-кого, хто захоче її випробувати, але той, хто отримає її прихильність, отримає вірного напарника на все життя."
				
				"npc_dota_hero_primal_beast_bio"	"Занепад Імлолісся та його перетворення з мирного краю на смертоносний пропащий вир тривали довго, ще й під супровід чаклунських вибриків. Проте більшість учених погоджуються, що справжнім початком кінця стало міжвимірне пришестя Первісного Звіра.<br><br>Цю істоту було втягнуто до існування позбавленим усіх відчуттів, окрім голоду й болю. Еони різанини вигартували з нього найстрашнішого хижака на планеті, сповненій жорстоких чудовиськ. Звіра закували в новий світ тоді, коли потенційні повелителі зрозуміли, що не можуть контролювати його, тож у відчаї вигнали. У цьому світі він може піднятися від голодного хижака до агресивної машини для вбивства, котра ні перед чим не зупиниться.<br><br>Довгі тисячоліття Імлолісся слугувало Звіру велетенським пасовищем для його кривавого бенкету — навіть жахлива тварюка дюрана була для нього лише перекусом. Воістину, не було Звіру на його землях рівних супротивників, лише набридлива дрібнота. Аж допоки одна з цих набридливих дрібнот не заманила нездоланного Звіра в підступну пастку Ґлейпніра.<br><br>У ній би він і залишався, навіки закутий, якби непередбачувані сили Континуумного сховища не звільнили його. Тепер, вільний від контролю Ґлейпніра та Лабіринту, далеко від Імлолісся та набагато ближче до заселених країв, Звір спрямовує свою жагу до нових вбивств та до несамовитих руйнувань. І нікчемні вогні цивілізації навряд чи зможуть зупинити цю споконвічну потвору."
				
				"npc_dota_hero_muerta_bio"		"Існує стільки ж історій про Муерту, скільки могил на Гнилих полях Ґорму. Хтось розповідає своїм дітям страшні історії про молоду селянку, що повстала з мертвих, аби покарати вбивць своєї сім’ї. Хтось, сп’янілий у темній таверні, поширює змовницькі теорії про викрадення та невловимі гільдії вбивць.<br><br>Та дещо поєднує ці оповіді: всі вони про жінку, настільки охоплену ненавистю до власних убивць, що вона відмовилася помирати. І навіть саму Смерть так вразила ця ненависть, що та подарувала Муерті свої Милість і Ласку — два ефірні пістолети — і зробила її своєю заступницею. Тепер Муерта полює на норовливі душі, чий час майже сплинув, і веде їх без озирання на крики та спротив до їхньої вічної нагороди."
				
				"npc_dota_hero_ringmaster_bio"		"Ласкаво прошу всіх і кожного до сценічної феєрії на всі часи! Готуйтеся до емоційних потрясінь! До зруйнованих очікувань! До розтрощених на друзки Древніх!<br><br>Станьте свідками неймовірної спритності та відчайдушної хоробрості єдиного й неповторного механічного чуда, великого Мехаліостро Кетла, — Циркмейстера, митця страждань, генія свого часу, — який тут виключно заради агонії й розваги будь-якого героя, достатньо відважного, щоби відгорнути червону карнавальну завісу та побачити таємниці, які за нею ховаються.<br><br>Багато які маестро роблять помилку, коли очікують, що публіка сама до них прийде. Циркмейстер знає, що треба самому вийти і <i>знайти</i> глядачів! <i>Притягнути</i> їх. І <i>змусити</i> дивитися."
				
				"npc_dota_hero_kez_bio"		"«Я народився з ціною за свою голову. Щоразу, коли я вправніше створював проблеми, ціна зростала. І коли королева Імперія підвищувала винагороду, я знав, що зробив правильну річ. Гадаю, моя тривала відсутність через подорож у Льодоверть найгіршим чином вплинула на цю ситуацію… Адже тепер мені потрібно повернути ціну до поважної цифри»."
	}
}